З однієї і-мейл дискусії по темі:
До речі, в одній зі статей С.Петлюри є сентенція про «Нейтралітет власного народу», яка в принципі, перекликається з тими висновками, що ти зробив у рецензії. На мій погляд, проблема крилася у «темноті» людей. Люди були «темні» не тому, що це наш (національний) звичний стан, а тому, що царська влада обмежувала доступ до інформації щодо україньского самоврядування/національно-державного будівництва у давні часи. Тому у національний пам’яті залишився тільки спотворений образ «Козаки», «Гетьмани», «Ляхи, Жиди, Москалі, Татари», «Ото колись було…», «Дивлюсь я на небо і думку гадаю…». А те що треба чимось жертвувати, працювати – то таке, нехай Гетьмани працюють – ми ж їх обрали та ще й гівном макітру обмазали.
До речі, ця традиція (покладання кізяка на голову) для мене має 2 пояснення: 1. Показати новообраному гетьману, що він такий самий, як і той нарід, що його обрав, 2. Публічно принизити людину, бо ми завжди в опозиції до будь-якої влади.
Спочатку невеличкий епіграф:
Где ещё существует народ, не понимает он государства и ненавидит его, как дурной глаз и нарушение обычаев и прав.
Для початку треба розуміти та чітко визначити, в чому дорікають українцям початку 20 ст. en masse в світлі поразок проектів самостійної національної держави – у відсутності громадянського національного почуття. Часто кажуть просто «національного почуття», але, як я вказував, національна самоідентифікація як така існувала і була істотним політичним фактором.
Був слабкий саме «громадянський націоналізм» – в двох словах, уявлення-консенсус широких мас українців в тому, що всі вони є щось одне – «нація» (а не просто «не-євреї, не-поляки, не-росіяни») – але таке уявлення про «націю» та «Україну» все ж таки в якомусь вигляді було; інший більш важливий момент – відчуття необхідності такої форми організації суспільного життя нації як держава. Ось з цим вже була проблема.
Bürger, citoyen, citizen, гражданин – в своєму першому значенні в німецькій/французькій/англійській/російській мовах означає «житель міста» (в українській, що цікаво, не так: «громадянин» = «член громади»). Політичний громадянський націоналізм виник як запит французького «третього стану» – населення міст, буржуа – в кінці 18 ст. і в 19 ст. поширювався як супутник загальної «модернізації» (промисловий розвиток, зростання населення міст) в інших європейських країнах (Німеччина, Італія і т.д.) саме в середовищі буржуазії (від дрібних ремісників та фермерів до банкірів та промисловців). Всі ці верстви – і населення міст взагалі – «відчували» силу та користь держави та її інституцій. До цього додавався також «романтичний» елемент – «любов/гордість за націю/патріотизм», який привносило розповсюдження загальної освіти і, отже, читання книжок. («Перемогу під Кьоніггрецем/Садовою одержав прусський народний вчитель» © Бісмарк)
В Україні було зовсім інакша ситуація. По-перше, сама Російська імперія перебувала в іншому «часовому поясі», тобто її розвиток відставав навіть від Центральної Європи. Була масова неграмотність сільського населення (при його частці десь 80%, якщо не помиляюсь).
До того ж, додавався фактор «селянської нації» – українці в основній своїй масі були жителями сіл. При переїзді в міста вони легко асимілювались. Отже українських «буржуа» (міщан, пролетарів, службовців) було відносно мало. Панівні класи взагалі вже давно були інтегровані в еліту Рос. імперії.
Селяни ж, як було сказано, жили ще достатньо архаїчним життям і на державу дивилися як піддані (див. етимологію), а не громадяни. Якоїсь особливої користі держави як інституції для себе вони не бачили; тут можна порівняти з німецьким селянином і побачити разючу прірву (описано ситуацію кінця 19 – початка 20 ст.):
Было время, когда крестьянин не хотел больше быть крестьянином: Он называл себя фермером, или экономистом. К нему приходило то, что не лежало в сущности двора, в сущности его работы, и, все же, полезное и приятное для двора. Это началось, вероятно, с маленького соблазна, который ничего не значил и уже выражал все. Богатые времена – это дешевые времена, это становилось очевидным. Стало бессмыслицей с большим трудом работать над каждым предметом, если любой предмет можно было дешево заменить другим. Старые сундуки прогнивали, у старых шкафов, прослуживших веками, разбухали шарниры. Тогда появлялись ядовито-зеленый ковер, декоративный шкаф и серийный шкаф. Появлялся диван с кистями и хрустальное зеркало, затем салон, холодное великолепие. Потом появлялась люстра, сверкая блеском сотни своих отшлифованных стекляшек, прекрасная штуковина, которую хозяйка дома тут же заботливо обматывала льняной материей, чтобы защитить ее от пыли и паутины, все это требовало усилий, которые отбирались у двора. Потом появились электрический свет и телефон, и пылесос и молочная центрифуга и в дальнейшем радиоприемник. Сожалел ли крестьянин об этом? Он не сожалел об этом; так как крестьянин стал фермером, он стал современным и должен был быть таковым. У него был его союз, и его кооператив, и его кредитный банк, и он создал себе все это сам, и это было полезно и приятно. Глупый крестьянин, так говорил хороший фермер о плохом фермере, и он говорил о ценах на мировом рынке и нес деньги в банк. Поэзия шла к черту; старые традиционные костюмы исчезали, и старые праздники, и танцы, и песни; девушки по вечерам больше не сидели за прялкой и не рассказывали друг другу о парнях: они плясали в украшенном бумажными гирляндами заведении у шоссе под звуки граммофона. Поэзия шла к черту, и люди в городе глубоко сожалели об этом. Люди в городе писали волнующие книги об этом, и основывали союзы национальных традиционных костюмов, и покровительница союза была важной женщиной, и учитель вводил это дело в деревню. Это был также очень прекрасный карнавал, но уже на следующий день костюмы снова висели в шкафу, ибо как девушка могла бы стоять у соломорезки в широкой юбке? Когда молодежь в городе восстала, чтобы осуществить прорыв против буржуазного, то оказалось, что много групп «перелетных птиц» прибывали в деревню – все же они там не хотели иметь ничего общего с буржуазным, лучше уж с крестьянским – чтобы что-то станцевать и спеть с крестьянами под звук скрипки. Это было хорошо, но это не было крестьянским. Про связь с природой, о которой люди в городе начали говорить, говорилось справедливо. Фермер, или крестьянин, если хотите, точно знал, как устроена его земля: где гравий лежал под пашней, или мергель, или глина, это было важно знать из-за мелиорации, и, конечно, только долгий опыт мог этому научить; он точно знал, куда двигалась гроза, где она дальше не могла быть, знал, где можно было хорошо урегулировать ручей, а где нет. Он оставлял подлесок в лесу, несмотря на то, что это препятствовало деревьям расти прямо; потому что в подлеске гнездятся певчие птицы и уничтожают вредных насекомых, и самый прекрасный полезный лес с самыми прямыми гладкими стволами погибнет, если в нем поселится короед. Поэзия шла к черту (если она там вообще была когда-нибудь); – однако, разве это было ничто, когда владелец двора стоял у молотилки, и сквозь его пальцы падало золотистое зерно? Разве это было ничто, когда свинья в девять центнеров (450 кг) выиграла первую премию 31 на сельскохозяйственной выставке в Ноймюнстере? Двор процветал, и можно было думать о том, что нужно было возделывать, расширяться, приобрести себе машины, или новую повозку, или – все же, крестьянин всегда шел в ногу со временем – оборудовать себе свинарник по-новому, гигиенично, с кафелем и блестящими металлическими системами рычагов, если это окажется хорошо (однако это не оказалась хорошо: настоящая, правильная свинья, не терпит гигиены). Двор процветал и все было ясно, просто и хорошо. Бегство из деревни было полной чепухой, по крайней мере там, на севере. Как мог бы двор продолжить существовать, если сыновья разделят наследство? Сыновья, родившиеся после первенца, не убегали из деревни, они помогали ее сохранить. Они в значительной степени были пролетариями, и это было бедой; но то, что старый Бисмарк сделал для сельского хозяйства, молодой император делал, конечно, это же для рабочих, и, впрочем, каждый сам видел, где ему лучше остаться. Также у фермера есть свои беды, своя нужда, свои плохие времена, когда урожай побит градом, или засуха сжигает хлеб, или эпидемия попадает в хлев. Богатые времена – это дешевые времена, и если цены мирового рынка плохи, то у нас все еще есть пошлины. И хорошо было иметь большую и бесконечно связанную организацию, за которую можно было держаться тому, у кого был интерес против интереса. Если буржуазия, промышленность, коммерция создали себе свой аппарат, теперь рабочий класс создал свой, то теперь его создавало себе также сельское хозяйство, и одно влекло за собой другое. Так крестьянин знал, что он важный член государства, а его производство представляет собой основу всей экономики. …
Ернст фон Заломон «Місто»
В ж Україні селянин відчував, що держава йому ні до чого, від неї лише негативи. Він сам себе може прогодувати і (як вважалось) захистити. А ось населення міст такою «автономією-автаркією» похвалитися не могло. Тому воно хоч-не-хоч було вимушено ставати на бік радянської держави (де вона мала владу) і йти з продзагонами по селах, бо Пітер, Москва ба навіть Київ без «імпорту» продовольства мруть з голоду за місяць.
З іншого боку, як вже писав в тому огляді, в деякій мірі селянське повстанство «нагнуло» радянську владу – в питанні «комуни», «продразвьорстки» та взагалі поверненні до грошово-товарних відносин з прийняттям НЕПу та в національній радянській політиці («коренізація»). Зараз до цього ставлення тіпа «то все фігня та імітація», але тоді розцінювалося воно інакше. Нижче два враження колишніх керівників повстанського руху (тобто, це не хвалебні оди радянських функціонерів та лоялистів):
Обличчя України у 1924 році, в порівнанні з минулими роками — змінилося до невпізнання. Знищені під час «воєнного комунізму» приватна торгівля і промисел — розвивалися велетенськими кроками. Переводилася масова українізація установ та шкіл. У своїй сільськогосподарчій політиці большевики покинули методи «розкуркулювання» та «развйорсток», а на їх місце кинули гасло: кожний селянин при совітській власті має стати багатим. Розділена між селянами земля — була закріплена за ними на 9 років. Замість податків натурою — був заведений сільськогосподарчий грошовий податок, що не був тяжким, бо селянин вигідно продавав свої вироби на приватному ринку. На місце безвартісних мільярдів і мільйонів — прийшов сталий червонець. Царська золота десятка продавалася і купувалася вже на чорній біржі за 9-9,50 — совітських паперових карбованців. Доляр — за 1 карб. 50-60 копійок.
Людини в доброму убранні і з чистими руками не називали вже «буржуйом». Із зміною життьових обставин, поважна частина української інтеліґенції — цілком щиро почала погоджуватися з московським большевизмом; мовляв: їсти і одягнутися можна, по-українськи говорити не забороняють, — якого ще нам лиха треба?!
Приїзд Михайла Грушевського із-за кордону, його реферати, статті Юрка Тютюнника у московських та харківських газетах — збивали з пантелику найсвідоміших. Українська держава з червоним прапором замість жовто-блакитного — багатьом видавалася вже чимсь реальним. Галичани, переважно молодь, перебігали до «радянської України» цілими юрбами. Вже у травні, цифра перебіжчиків із Галичини в реєстратурі подільського ҐПУ — перескочила за тридцять тисяч. Деякі галицькі газети, що їх я час до часу переглядав у Ґаліцкого — були в телячому захопленні радянською Україною та її національно-культурними досягненнями. Випадково попало мені в руки число «Діла», перечитане перед тим начальником контррозвідки. Було там повідомлення про самогубство якогось професора на Україні. У залишеній ним записці, як причина його смерти, подавалися радянські політичні відносини. Подавши то «з денникарських обов'язків», хтось із редакторів застерігся від «тенденційних коментарів», бо... «вправді» йому відомі деякі неґативні сторони «української радянської влади», але... відомі також численні позитивні її сторони: національна культура... шкільництво... і т. д. Відчувалося, що як би автор не оглядався на польського цензора — то написав би щось більше. Ґаліцкій обчеркнув ту статтю червоним олівцем і на марґінесі газети надписав для свого секретаря: «сд. вым. в пап. дост. н. проп. за гр.», що мало значити: «зробити виборку до течки «досягнення нашої пропаґанди за кордоном».
Та згадане мною — це лише одна сторона медалі. У квітні 1924 року, права ҐПУ, обрізані 1922 року — були знову поширені. Справи української «контрреволюції» були вийняті з-під компетенції губсудів та їх слідчих і передані цілком ҐПУ. Воно само вже переводило в них слідство, само й судило у надзвичайних сесіях. Тюрми і арешти при ПГУ — були переповнені людьми, що бодай колись мали зв'язок з боротьбою за незалежну Україну. Майже щовечора відбувалися крадькома розстріли засуджених. ҐПУ через своїх аґентів пильно стежило за кождим українцем на державній чи кооперативній посаді.
Юрій Горліс-Горський «У ворожому таборі»
… Всеукраинская Военная Рада была единая организация, какую я считал реальною антирусской силой на Украине, враждебной нынешней власти. Поскольку определилось, что В.В.Р., как таковая не существует и не существовала, я убедился, что при современном положении на Украине и при проведении в жизнь постановления 12 съезда РКП и в будущем нет и не будет оснований для борьбы против русской оккупации как несуществующей. Лично я никогда не был принципиальным противником советской власти, как власти Украинских рабочих и крестьян, – наоборот, как раз при такой форме власти я считал обеспеченным от участия в управлении Украиной буржуазии враждебных Украине национальностей, каковая только и была на Украине. Только убеждение, что советская власть была маской походу русского национализма на Украину, принуждало меня долго и упорно бороться против нее.
Краткое, хоть и вынужденное пребывание мое на территории Советской Украины, пока что поверхностные знакомства с Советской прессой по национальному вопросу, с практическими мерами, принимаемыми советской властью для обеспечения свободного развития бывших угнетенных наций, а также личное знакомство с некоторыми видными представителями Советской власти в корне поколебало мое убеждение в антиукраинской природе нынешней Советской власти на Украине. Во мне растет убеждение, что угнетенные нации в лице Советской власти нашли могущественного союзника против господствующих наций, наций угнетателей.
Положение восьми с половиной миллионов украинцев, находящихся в границах Польши, Румынии, Чехии чрезвычайно тяжело в сравнении с положением на Советской Территории. В беспрерывной борьбе, каковая пока что скрытно проводится между западом и Советскими Республиками, место Украинских патриотов не на стороне запада, – таково мое сегодняшнее убеждение, являющееся следствием долгого и тяжелого опыта и наблюдений, какие мне удалось сделать на территории Советской Украины.
Взвесив все обстоятельства в данный момент и принимая во внимание все последствия на будущее, я решаюсь отдать себя во распоряжение Украинского Советского правительства, надеюсь, что с момента взрыва вооруженной борьбы (неизбежной) между Советской Украиной и западными соседями Украинское Советское правительство разрешит мне стать в ряды активных защитников Украинского народа от Национального и Социального гнета со стороны поляков, румын и прочих «великих держав».
Было ли рациональным так долго и упорно проводить вооруженную борьбу за освобождение Украинской нации под Украинским Национальным Флагом не только против ЕДИНОНЕДЕЛИМОВЦЕВ либерально-буржуазного и монархического толка, а и против СОВЕТСКОЙ ВЛАСТИ, мозг и хребет которой составляет коммунистическая Партия, которая давно принципиально разрешила национальный вопрос в направлении полного равноправия наций? На этот вопрос отвечаю:
Да, борьба была рациональна, потому что когда практика буржуазии [и] монархистов в национальном вопросе не расходилась с их принципами, то в Коммунистической партии дело обстояло хуже – практика Советской власти в национальном вопросе не отвечала, а иногда противоречила принципам коммунистической партии. И особенно было необходимо бороться под национальным флагом Украинской нации, само существование которой было под большим сомнением, и не только царские чиновники совершенно искренне считали Украину выдумкой кучки галичан и Грушевского. Нужно было бороться, чтобы борьбой доказать жизнеспособность Украинской нации и Украинской национальной идеи, так как мертва та идея, в защиту которой никто не хочет идти на борьбу и лить кровь, так как нельзя ничего строить, не разрушая.
Борьба угнетенных наций под национальным флагом есть неизбежною. Только она напоминает про силу хищнического империализма наций господствующих, империализма, какой даже при советской власти пробует ассимилироваться, чтобы сделать эту власть средством для своей цели.
Борьба угнетенных под национальным флагом только тогда начинает быть абсурдом, когда уничтожается первопричина, вызывающая эту борьбу, когда исчезает гнет империализма. Для борьбы против артиллерии нужна артиллерия. Для борьбы против воюющего национализма одних есть необходим воюющий национализм других. Когда исчезает первый, тогда нет смысла существования другого.
Формальное равноправие дает угнетенной нации не больше, нежели формальное политическое равноправие дает рабочим массам капиталистического государства, где средства угнетения все же остаются и на будущее в руках угнетателей. Если компартия бесповоротно до конца доведет принципы своей программы по национальному вопросу в жизнь, – это будет Революция, по своим последствиям имеющая не меньшее значение, нежели Революция Социальная. Но, безусловно, проведение этой программы будет встречать на своем пути не меньше преград, нежели проведение социальных вопросов. Для проведения в жизнь программы по национальному вопросу потребуется сильное напряжение в продолжении долгого ряда лет.
Юрій Тютюнник «Автобіографія» (показання слідчим ГПУ в 1923 р.) http://history.org.u.../gpu_1998_1.pdf
Карочє, я все веду до того, що не треба лити сльози над «дурним народом», те, що сталося тоді, було об’єктивно обумовлено тодішніми реаліями: і слабкість громадянського націоналізму, і «автономність» та «локальність» дій та прагнень селян-повстанців, і замирення українського селянства врешті решт з радянською державою. Інше питання, що при дещо іншій політиці Директорія могла (?) взимку 1918-1919 добитися якщо не одностайної підтримки, то хоча б дружнього нейтралітету селян-повстанців, але це вже тема іншої довгої дискусії.
