в продовження обговорення з Монфором теми "люльки і козаки" 17 ст
підбірка статей з ]]> мілуа ]]>
И.В. Волков. Частная коллекция "турецких" курительных трубок из Москвы
]]> http://www.opentextn...library/?id=836 ]]>
Петрова Л.В. Глиняные курительные трубки
]]> http://www.reenactor...PDF/Petrova.pdf ]]>
Люльки з розкопок Гончарів-Кожум'як (на Києво-Подолі)
]]> http://archaeology.k...ovsky_chmil.htm ]]>
Люльки 17-19 ст.
]]> http://duben.ucoz.ru/photo/13 ]]>
статті без прив"язки
з полтавських досліджень:
Нажмите, чтобы прочитать
Інтенсивне поширення тютюну в Європі відбувалося з другій половині ХVI століття, коли тютюн та люльки для його паління почали активно завозитися з Америки до Іспанії, Англії та Голландії. З різних районів американського континенту доставлялися різні види і сорти тютюну і, відповідно, — типи люльок. Так, в Англії і Голландії отримали поширення люльки з невеличкою чашечкою і довгою тонкою тулійкою для чубука. Вони умовно названі люльками \"голландського типу\". На відміну від них, у Франції, Іспанії, північно-західній Африці, Османській імперії та Персії набули розповсюдження люльки \"східного\" типу - з короткою тулійкою для чубука і чашечкою відносно великих розмірів.
Процес початку виготовлення люльок на території України припадає на кінець XVІI – початок XVІII століття. Тоді власні зразки починають займати чільне місце серед імпорту, переважно східного кримсько-турецького. М.Г. Рабинович зазначає, що для Росії характерне проникнення люльок на початку XVIII століття із заходу, тобто, навіть люльки східного виробництва доходили з Європи [85, с.72-73]. Для українських територій ця теза не може бути прийнятою. Навпаки, вплив Сходу яскраво відчутний і у формах виготовлення і в назвах виробів, предметів, що мають відношення до тютюнопаління.
Цікаво, звідки ж починається історія тютюнопаління? Саме слово «курити», «куріння» походить від старослов’янської кореневої основи «курь» – дим, чад, сморід. Саме про таке явище, як паління, згадується ще в давніх італійських хроніках. палили, також, і єгипетські фараони. Проте до середніх віків нашої ери куріння, скоріш за все, було лише частиною релігійних ритуалів. Розповсюдження тютюну серед народів світу пов’язано з ім’ям Христофора Колумба, який разом з учасниками відомої експедиції, прибувши на острів Сан-Сальвадор, вперше побачив аборигена, «який пив дим». Що тільки не робило керівництво та духовенство різних країн Європи, щоб заборонити це зло. Так в 1623 році папа Урбан VII видав розпорядження, в якому погрожував відлученням від церкви, тим хто нюхає тютюн. В Туреччині султан Амурат IV в 1625 р. наказував винних у тютюнопалінні водити по вулиці з ланцюгом на шиї, потім страчувати, а голови з люльками в роті виставляти на показ. В Персії шах Аббас Великий наказував за тютюнопаління відрубувати губи та ніс, а тих, хто продавав тютюн, спалювати живцем разом з тютюном.
В Московському царстві, за часів царя Михайла Федоровича, у 1634 році було заборонено паління та зберігання тютюну, що було зафіксоване юридично — в \"Актах Земских соборов\" [37, с.88]. Основним центром звідки надходив тютюн до Московії, була територія українських земель. Цар Олексій Михайлович в 1649 р. підтвердив наказ свого батька і тих, в кого знайдуть тютюн, наказував «бити кнутом по торгам [на ринках — О.К.]», «пороті ніздрі і носі рєзаті». А після цього висилати в далекі міста, щоб інші, дивлячись на них, не спокушались. Лише з царювання Петра І відбулися зміни у ставленні до тютюну на підвладних йому землях. У 1697 р. Петро І зняв заборону з тютюнопаління та дозволив вільну торгівлю тютюном [39, с.4].
Проте заборона палити тютюн була викликана не лише турботою про здоров'я населення, але й регламентувалася міркуваннями протипожежної безпеки. Етнографічно зафіксовані випадки, коли на Україні, при в'їзді до села стояв стовп на якому були підвішені люльки та різки. Це символічно означувало, що, побоюючись пожежі, місцеві мешканці забороняють палити в цьому населеному пункті.
Збільшення кількості вирощуваного тютюну та кількості курців відбулося на Лівобережній частині України на початку XVIII століття за царювання Петра І (наказ 1714 р. про сприяння тютюнництву). Зокрема була заснована перша тютюнна плантація поблизу Охтирки [69, с.22]. На Україні вирощували махортичні сорти тютюну, оскільки саме вони можуть зростати в помірному кліматі [75, с.76]. Проте, козаки та посполиті, не любили міцне зілля, а надавали перевагу запашному, духмяному. Це досягалося також додаванням у тютюн різник трав. Анатолій Пастернак вважає, що козаки могли додавати такі трави, як материнку, м'яту, тирлич, терен, тирса, полин, падуб, чаклун, полин та інші [75, с.76-78]. Вказані трави мали різні властивості. Так, материнка додавалася для заспокоєння. М'яту для пахощів, хоча її в основному використовували в складі нюхательного тютюну. Тирлич має властивості покращувати біль у суглобах. Листя терену, який до речі в цей час мав назву антоніїв вогонь, необхідний для очищення крові після поранення. Рослина, що мала назву тирса, користувалася повагою серед дозорців, бо додана у тютюн додавала гостроти зору. Полин, як вважали козаки відвертав чорні думку. Падуб — гарний антисептик. Звичай курити чаклун-траву козаки перейняли, як і тютюн, у татар, його легка наркотична дія, призводила до впевненості, що як казали бахчисарайці шабля не брала. Буркун застосовувався як запобіжник ревматизму. а також козаки додавали його у люльку, щоб забути все страшне, що сталося у бою. Коли молодиці прагнули прив'язати до себе козаків, підсипали до тютюну любистку, щоб любив, а сама ця рослина має антисептичні та протипухлинні властивості. Таким чином у козацькі часи вживали суміш, яку лише умовно можна назвати тютюном [75, с.77-78].
З кінця першої чверті XVIII століття посіви тютюну на Україні обкладаються податком. До того існували лише податки на його продаж. Так, 1 березня 1686 р. гетьман Іван Самойлович видав універсал, за яким по всіх містах та містечках Лівобережної України були встановлені оренди або відкупи на продаж хлібного вина, дьогтю, тютюну. Продаж зазначених товарів на відкуп дало наприклад у Лубенському полку у 1686 р. 17 тис. золотих [109,с.59]. За наказом від 16 квітня 1723 р. селяни й козаки, платили в казну, як грошові так, і натуральні податки, зокрема: бджоляну та тютюнову десятину [69, с.24]. Цей спеціальний податок сплачувався з посівів тютюну [54, с.39]. Був проведений перепис по полках всіх осіб які мали посіви тютюну.
У Полтавському полку такий перепис було проведено 1722 р. квартирмейстером Гаврилом Карташовим [33]. Ця відомість була опублікована В.Л. Модзалевським у 1906 році, разом із іншими відомостями зібраними Карташовим на території Полтавського полку, в тому числі й власників пасік, які також обкладалися, як зазначалося вище спеціальним податком [71, с.11-14]. Вважаю за доцільне навести текст цієї відомості за цим виданням та коротко її охарактеризувати.
Як відомо, у 1722 р. була заснована Малоросійська колегія. За інструкцією наданою 16 травня 1722 р. президенту колегії Вельямінову, на нього покладався обов'язок впорядкування оподаткування на території України. Слід відзначити, що збори, податки та різноманітні сплати в цей час були фактично централізовано неконтрольовані. Наказний гетьман Павло Полуботок, який мусив виконувати вказівки Вельямінова затягував процес опису видатків з населення, фактично не втручаючись в цей процес. З кожного полку до канцелярії приїжджали в Глухів лише збирачі відомостей. Діяльність їх на місцях була складною, відомості населення їм відмовлялося надавати. З цією метою до них були приставлені офіцери Глухівського гарнізону. Відомості у Полтавському полку збирав вже згаданий мною квартирмейстер Гаврило Карташов. Відомості зібрані ним, датуються 19 жовтня 1722 року та розподілені на групи: про тютюнництво, про млини, про пасіки, про винокурні, про шинки та бражниці. Важко встановити, хто та на яких підставах до 20-х рр. XVIII ст. звільнявся від сплати податків на посіви тютюну, адже, за відомістю називаються особи, які не сплачують або сплачують тютюновий податок. Проте всі податки відраховувалися на “власть гетьманскую” тобто на потреби гетьманського уряду та особисто гетьмана. Усього на території полку знаходилося на 1722 р. 159 осіб, які займалися тютюнництвом. Найбільше на території Полтавського полку, судячи зі відомості 1722 р., посів тютюну було в Китайгородській сотні, де у сукупності цією справою займалися 58 осіб. Значними також були посіви навколо Полтави — у найближчій окрузі полкового міста. В І та ІІ сотнях городових сукупно вирощуванням тютюну займалися 41 особа. Уміщені у відомість люди називаються тютюнниками. Ця професія закріплювалася й в якості прізвища. Хоча, як ви могли побачити, лише два чоловіка Омелян та Кузьма носили прізвище, яке безпосередньо відповідало їх професії. Зауважу, що це перепис тютюнових ділянок, їх власників, які як самостійно могли займатися вирощуванням зілля, так і наймати робітників. На це побіжно можуть вказувати, те що у відомості зазначені два осавули, які навряд чи самостійно займалися тютюнництвом; на це вказують такі звороти як то “в Колачинского сеется тютюн”. У списку є також три удови, які виступають власницями тютюнових посівів.
У другій половині XVIII століття вирощування тютюну на території України та його вивіз значно зросли, так в 1755 р. на Курській митниці зареєстровано 44164 пудів тютюну, який вивозився з України, на продаж, в тому числі до Москви 11209 пудів, Петербурга 9681 пудів, Казані 1478, Астрахані 5000, Тобольська 14415, Вологди 2381, на суму 15717 рублів 95 копійок. Вивіз тютюну з України у другій половині XVIII століття збільшився майже в три рази. Багато тютюну відправляла за кордон до Росії, Сибіру, портових міст Роменська тютюнова контора. Проте прохання видати паспорти на вивіз “курительного табаку” від самостійних приватних власників також непоодинокі [118, с.80].
Найбільше тютюну вирощувалося на Чернігівщині та Полтавщині [26, с. 81]. Традиції вирощування тютюну на Полтавщині зберігались ще з XVII століття, згадки про невеликі ділянки на околицях Полтави засіяні тютюном зафіксовані у судових справах Полтавського міського уряду, датованих 1660-ми роками [25]. Про поширеність тютюнництва на території Полтавщини свідчить також і закріплення у XVIII столітті за мешканцями цієї території прізвищ таких, як наприклад Тютюнниченко (1756 р. м. Полтава) [53, с.342] .
Вирощування тютюну у великій кількості почало давати значні прибутки. Саме тому царський уряд прагнув встановити на початку 60-х XVIII століття монополію на продаж тютюну в межах України, аргументуючи це дискредитуючою заявою про те, що місцевих “ни единого из купцов капиталістов не было, который бы купечеством знатен там учинился” [48, С.12]. Наказом від 16 травня 1757 р. Сенат віддав на відкуп на двадцять років усі експортні операції з українським тютюном російському сенатору графу Петру Шувалову, комісаром якого на українських землях був призначений Петро Каблуков. Монополія призвела до поширення контрабанди тютюну, який вивозили з Лівобережної України, в тому числі й Полтавщини на правий берег, до Польщі. Зародження цього явища придає на вересень 1759 р., коли усіх, хто займався продажем “папушного черкаського тютюну” змусили сплачувати податок Шувалову [44, С.7].
Водночас, при наявній значній кількості місцевого тютюну, на Україну у XVIII столітті потрапляв тютюн із східноєвропейських міст, балканських та турецьких територій [118, С.83]. Саме з відміченими особливостями розвитку тютюнництва на території України, особливо на її лівобережньо-дніпровській частині пов’язано збільшення кількості місцевого виготовлення люльок та розвиток люлькарства, витіснення кримського, турецького, болгарського імпортів, що переважали, особливо на південноукраїнських територіях у XVII столітті.
Для України добре відомі та датовані знахідки люльок належать до середини XVII століття. Вони пов’язані із здобутими І.К.Свєшніковим матеріалами на місці битви під Берестечком 1651 р., де збірка включала декілька тисяч одиниць фрагментів та цілих форм люльок [26, с.79; 92, с.180; 91, с.139-148].
Як зазначалося вище, у XVIII столітті місцевих зразків стає більше. Для цього століття датовані екземпляри люльок походять з розкопок Кам’янської Січі [62, с.42-58; 26, с.80; 78, с.68-72] та Олешківської Січей [104, с.13]. Зокрема на Кам’янській Січі із розкопаного шинку XVIII століття походили люльки чорного, білого, жовтого та малинового кольорів. Останні були зі штампованим орнаментом у вигляді квітів. 90% люльок із заповнення підвалу шинка однакові за орнаментуванням та кольором [62, с.52, рис.7:2]. Хоча вважати безумовним еталоном для всієї території України глиняні люльки, що походять з території Запорозьких Січей було б не досить доцільним, зважаючи на ізольованість їх від більшої території Гетьманщини, й, відповідно, як наслідок — уніфікацію люлькарського виробництва, форм та орнаментації виробів [78, с.69].
З’являються у XVIII столітті й нові, непритаманні попередньому століттю, різновиди люльок, вони стають більшими за розмірами, використовуються нові орнаментальні мотиви. Викликали це явище: зниження цін на тютюн, російсько-турецькі війни, масове вирощування та виготовлення тютюну на Україні, яке розвивалося завдяки державній підтримці.
Коротко про інші матеріали, що використовувалися в XVII - ХІХ століттях для виготовлення люльок. Це: дерево, кістка, каміння (янтар, пінка, шифер), метал (мал.38). Чубуки найчастіше виготовляли з верби та калини, а люльки з вільхи, берези, липи, вересу, в незначній кількості з буку, горіху і березового коріння [75, с.78; 79, с.28]. Люльку не вирізали з дубу, сосни, ялини — дерев, що мають власний сильний запах деревини. Не використовували осику, але з забобонних міркувань — осика вважається деревом Іуди, тому мати таку люльку — ганебно. Рідше виробляли чубуки з рогу. Використовували спосіб вигинання деталей люльок за дерев’яною спеціальною моделлю, формою [24, с.130].
Питання чисельного домінування у XVII-XVIIІ століттях саме глиняних люльок досить цікаве. Безперечно дерев'яні люльки в цей час виготовлялися. Хоча слід відмітити, що дерев'яні люльки XVII-XVIIІ століть переважно великих розмірів, персональних, маленького обсягу мало. Проте дерево гірше зберігається у культурних нашаруваннях, що могло призвести до чисельного переважання глиняних виробів. Не виключено, що у ці століття існувала “мода”, попит саме на глиняні люльки, що зумовило їх чисельну перевагу. З ХІХ століття глиняні люльки поступово витісняються з ужитку [82, с.216], змінюються зробленими з інших матеріалів, переважно з дерева.
А про походження слів скажу таке:
Філолог В.А. Передрієнко, провівши аналіз формування української мови XVIII століття впевнено відносить слово “тютюн” до запозичених з тюркської, наводячи приклад його застосування з дидактичних настанов середини XVIII століття: “за то(и) шелюг тютюну купити” [76, с.92]. Запозиченням з турецької є й власне слово люлька, яке походить від “lüle”, “lülä” — трубка для паління, яка в свою чергу прийшла у турецьку з перської “lulä” [55, с.326]. Серед інших тюркських слів: “бакун”, “чубук”.
За невеликими за розмірами люльками на українських землях укріпилася назва “носогрійки”, саме таку назву наводить Дмитро Яворницький описуючи козака-запорожця. Назва “бурунька”, яку також вживали на позначення коротеньких люльок є фактично перекладом з татарської попередньої назви, оскільки “бурун” — “ніс” [120, с.196; 121, с.237]. Словник Володимира Даля пояснюючи російське слово “трубка” для паління зазначає, що ймовірно спочатку \"трубкою\" — пустотілим предметом з двома отворами, називався лише чубук, а потім слово поширилося на весь виріб. Крім того Володимир Даль наводить назви, які побутували на південних — “пипка” та західних — “файка” територіях Російської імперії [50]. Діалектизм файка зберігся й до сьогодні в західних областях України. Це слово було запозичене з польською, до якої, в свою чергу воно прийшло з німецької.
Словник іноземних слів — люлька, тютюн:
арабська — غليون º , غليون اُنبوب º ; тютюн — تبغ º [уу=] تبغ دخان º.
білоруська — трубка, люлька; тютюн — тытунь, табака.
болгарська — лулá.
голландська — tabakspijp; тютюн — tabak.
кримсько-татарська — lüle, üle; тютюн — tütün.
молдавська — луле.
німецька — die Tabakspfeife, Pfeife; тютюн — Pfeifentabak.
перська (фарсі) — lulä, а тютюн — totun.
польська — fajka, lulka; тютюн — tytoń, tabaka.
російська — трубка для курения; тютюн — табак.
сербська — лула; тютюн — табак.
словацька — lula, l’ul’ka; тютюн — papriková omáčka.
словенська — lúla.
татарський — трубка, көпшә.
турецька — “lüle”, “lülä”; тютюн — tütün.
угорська — pipa; тютюн — dohány.
французька — pipe; тютюн — tabac.
хорватська — frula; тютюн — duhana, duhan, duhanskih, duhanske.
чеська — tabákové dózy, dózy na tabák; тютюн — tabák.
Процес початку виготовлення люльок на території України припадає на кінець XVІI – початок XVІII століття. Тоді власні зразки починають займати чільне місце серед імпорту, переважно східного кримсько-турецького. М.Г. Рабинович зазначає, що для Росії характерне проникнення люльок на початку XVIII століття із заходу, тобто, навіть люльки східного виробництва доходили з Європи [85, с.72-73]. Для українських територій ця теза не може бути прийнятою. Навпаки, вплив Сходу яскраво відчутний і у формах виготовлення і в назвах виробів, предметів, що мають відношення до тютюнопаління.
Цікаво, звідки ж починається історія тютюнопаління? Саме слово «курити», «куріння» походить від старослов’янської кореневої основи «курь» – дим, чад, сморід. Саме про таке явище, як паління, згадується ще в давніх італійських хроніках. палили, також, і єгипетські фараони. Проте до середніх віків нашої ери куріння, скоріш за все, було лише частиною релігійних ритуалів. Розповсюдження тютюну серед народів світу пов’язано з ім’ям Христофора Колумба, який разом з учасниками відомої експедиції, прибувши на острів Сан-Сальвадор, вперше побачив аборигена, «який пив дим». Що тільки не робило керівництво та духовенство різних країн Європи, щоб заборонити це зло. Так в 1623 році папа Урбан VII видав розпорядження, в якому погрожував відлученням від церкви, тим хто нюхає тютюн. В Туреччині султан Амурат IV в 1625 р. наказував винних у тютюнопалінні водити по вулиці з ланцюгом на шиї, потім страчувати, а голови з люльками в роті виставляти на показ. В Персії шах Аббас Великий наказував за тютюнопаління відрубувати губи та ніс, а тих, хто продавав тютюн, спалювати живцем разом з тютюном.
В Московському царстві, за часів царя Михайла Федоровича, у 1634 році було заборонено паління та зберігання тютюну, що було зафіксоване юридично — в \"Актах Земских соборов\" [37, с.88]. Основним центром звідки надходив тютюн до Московії, була територія українських земель. Цар Олексій Михайлович в 1649 р. підтвердив наказ свого батька і тих, в кого знайдуть тютюн, наказував «бити кнутом по торгам [на ринках — О.К.]», «пороті ніздрі і носі рєзаті». А після цього висилати в далекі міста, щоб інші, дивлячись на них, не спокушались. Лише з царювання Петра І відбулися зміни у ставленні до тютюну на підвладних йому землях. У 1697 р. Петро І зняв заборону з тютюнопаління та дозволив вільну торгівлю тютюном [39, с.4].
Проте заборона палити тютюн була викликана не лише турботою про здоров'я населення, але й регламентувалася міркуваннями протипожежної безпеки. Етнографічно зафіксовані випадки, коли на Україні, при в'їзді до села стояв стовп на якому були підвішені люльки та різки. Це символічно означувало, що, побоюючись пожежі, місцеві мешканці забороняють палити в цьому населеному пункті.
Збільшення кількості вирощуваного тютюну та кількості курців відбулося на Лівобережній частині України на початку XVIII століття за царювання Петра І (наказ 1714 р. про сприяння тютюнництву). Зокрема була заснована перша тютюнна плантація поблизу Охтирки [69, с.22]. На Україні вирощували махортичні сорти тютюну, оскільки саме вони можуть зростати в помірному кліматі [75, с.76]. Проте, козаки та посполиті, не любили міцне зілля, а надавали перевагу запашному, духмяному. Це досягалося також додаванням у тютюн різник трав. Анатолій Пастернак вважає, що козаки могли додавати такі трави, як материнку, м'яту, тирлич, терен, тирса, полин, падуб, чаклун, полин та інші [75, с.76-78]. Вказані трави мали різні властивості. Так, материнка додавалася для заспокоєння. М'яту для пахощів, хоча її в основному використовували в складі нюхательного тютюну. Тирлич має властивості покращувати біль у суглобах. Листя терену, який до речі в цей час мав назву антоніїв вогонь, необхідний для очищення крові після поранення. Рослина, що мала назву тирса, користувалася повагою серед дозорців, бо додана у тютюн додавала гостроти зору. Полин, як вважали козаки відвертав чорні думку. Падуб — гарний антисептик. Звичай курити чаклун-траву козаки перейняли, як і тютюн, у татар, його легка наркотична дія, призводила до впевненості, що як казали бахчисарайці шабля не брала. Буркун застосовувався як запобіжник ревматизму. а також козаки додавали його у люльку, щоб забути все страшне, що сталося у бою. Коли молодиці прагнули прив'язати до себе козаків, підсипали до тютюну любистку, щоб любив, а сама ця рослина має антисептичні та протипухлинні властивості. Таким чином у козацькі часи вживали суміш, яку лише умовно можна назвати тютюном [75, с.77-78].
З кінця першої чверті XVIII століття посіви тютюну на Україні обкладаються податком. До того існували лише податки на його продаж. Так, 1 березня 1686 р. гетьман Іван Самойлович видав універсал, за яким по всіх містах та містечках Лівобережної України були встановлені оренди або відкупи на продаж хлібного вина, дьогтю, тютюну. Продаж зазначених товарів на відкуп дало наприклад у Лубенському полку у 1686 р. 17 тис. золотих [109,с.59]. За наказом від 16 квітня 1723 р. селяни й козаки, платили в казну, як грошові так, і натуральні податки, зокрема: бджоляну та тютюнову десятину [69, с.24]. Цей спеціальний податок сплачувався з посівів тютюну [54, с.39]. Був проведений перепис по полках всіх осіб які мали посіви тютюну.
У Полтавському полку такий перепис було проведено 1722 р. квартирмейстером Гаврилом Карташовим [33]. Ця відомість була опублікована В.Л. Модзалевським у 1906 році, разом із іншими відомостями зібраними Карташовим на території Полтавського полку, в тому числі й власників пасік, які також обкладалися, як зазначалося вище спеціальним податком [71, с.11-14]. Вважаю за доцільне навести текст цієї відомості за цим виданням та коротко її охарактеризувати.
Як відомо, у 1722 р. була заснована Малоросійська колегія. За інструкцією наданою 16 травня 1722 р. президенту колегії Вельямінову, на нього покладався обов'язок впорядкування оподаткування на території України. Слід відзначити, що збори, податки та різноманітні сплати в цей час були фактично централізовано неконтрольовані. Наказний гетьман Павло Полуботок, який мусив виконувати вказівки Вельямінова затягував процес опису видатків з населення, фактично не втручаючись в цей процес. З кожного полку до канцелярії приїжджали в Глухів лише збирачі відомостей. Діяльність їх на місцях була складною, відомості населення їм відмовлялося надавати. З цією метою до них були приставлені офіцери Глухівського гарнізону. Відомості у Полтавському полку збирав вже згаданий мною квартирмейстер Гаврило Карташов. Відомості зібрані ним, датуються 19 жовтня 1722 року та розподілені на групи: про тютюнництво, про млини, про пасіки, про винокурні, про шинки та бражниці. Важко встановити, хто та на яких підставах до 20-х рр. XVIII ст. звільнявся від сплати податків на посіви тютюну, адже, за відомістю називаються особи, які не сплачують або сплачують тютюновий податок. Проте всі податки відраховувалися на “власть гетьманскую” тобто на потреби гетьманського уряду та особисто гетьмана. Усього на території полку знаходилося на 1722 р. 159 осіб, які займалися тютюнництвом. Найбільше на території Полтавського полку, судячи зі відомості 1722 р., посів тютюну було в Китайгородській сотні, де у сукупності цією справою займалися 58 осіб. Значними також були посіви навколо Полтави — у найближчій окрузі полкового міста. В І та ІІ сотнях городових сукупно вирощуванням тютюну займалися 41 особа. Уміщені у відомість люди називаються тютюнниками. Ця професія закріплювалася й в якості прізвища. Хоча, як ви могли побачити, лише два чоловіка Омелян та Кузьма носили прізвище, яке безпосередньо відповідало їх професії. Зауважу, що це перепис тютюнових ділянок, їх власників, які як самостійно могли займатися вирощуванням зілля, так і наймати робітників. На це побіжно можуть вказувати, те що у відомості зазначені два осавули, які навряд чи самостійно займалися тютюнництвом; на це вказують такі звороти як то “в Колачинского сеется тютюн”. У списку є також три удови, які виступають власницями тютюнових посівів.
У другій половині XVIII століття вирощування тютюну на території України та його вивіз значно зросли, так в 1755 р. на Курській митниці зареєстровано 44164 пудів тютюну, який вивозився з України, на продаж, в тому числі до Москви 11209 пудів, Петербурга 9681 пудів, Казані 1478, Астрахані 5000, Тобольська 14415, Вологди 2381, на суму 15717 рублів 95 копійок. Вивіз тютюну з України у другій половині XVIII століття збільшився майже в три рази. Багато тютюну відправляла за кордон до Росії, Сибіру, портових міст Роменська тютюнова контора. Проте прохання видати паспорти на вивіз “курительного табаку” від самостійних приватних власників також непоодинокі [118, с.80].
Найбільше тютюну вирощувалося на Чернігівщині та Полтавщині [26, с. 81]. Традиції вирощування тютюну на Полтавщині зберігались ще з XVII століття, згадки про невеликі ділянки на околицях Полтави засіяні тютюном зафіксовані у судових справах Полтавського міського уряду, датованих 1660-ми роками [25]. Про поширеність тютюнництва на території Полтавщини свідчить також і закріплення у XVIII столітті за мешканцями цієї території прізвищ таких, як наприклад Тютюнниченко (1756 р. м. Полтава) [53, с.342] .
Вирощування тютюну у великій кількості почало давати значні прибутки. Саме тому царський уряд прагнув встановити на початку 60-х XVIII століття монополію на продаж тютюну в межах України, аргументуючи це дискредитуючою заявою про те, що місцевих “ни единого из купцов капиталістов не было, который бы купечеством знатен там учинился” [48, С.12]. Наказом від 16 травня 1757 р. Сенат віддав на відкуп на двадцять років усі експортні операції з українським тютюном російському сенатору графу Петру Шувалову, комісаром якого на українських землях був призначений Петро Каблуков. Монополія призвела до поширення контрабанди тютюну, який вивозили з Лівобережної України, в тому числі й Полтавщини на правий берег, до Польщі. Зародження цього явища придає на вересень 1759 р., коли усіх, хто займався продажем “папушного черкаського тютюну” змусили сплачувати податок Шувалову [44, С.7].
Водночас, при наявній значній кількості місцевого тютюну, на Україну у XVIII столітті потрапляв тютюн із східноєвропейських міст, балканських та турецьких територій [118, С.83]. Саме з відміченими особливостями розвитку тютюнництва на території України, особливо на її лівобережньо-дніпровській частині пов’язано збільшення кількості місцевого виготовлення люльок та розвиток люлькарства, витіснення кримського, турецького, болгарського імпортів, що переважали, особливо на південноукраїнських територіях у XVII столітті.
Для України добре відомі та датовані знахідки люльок належать до середини XVII століття. Вони пов’язані із здобутими І.К.Свєшніковим матеріалами на місці битви під Берестечком 1651 р., де збірка включала декілька тисяч одиниць фрагментів та цілих форм люльок [26, с.79; 92, с.180; 91, с.139-148].
Як зазначалося вище, у XVIII столітті місцевих зразків стає більше. Для цього століття датовані екземпляри люльок походять з розкопок Кам’янської Січі [62, с.42-58; 26, с.80; 78, с.68-72] та Олешківської Січей [104, с.13]. Зокрема на Кам’янській Січі із розкопаного шинку XVIII століття походили люльки чорного, білого, жовтого та малинового кольорів. Останні були зі штампованим орнаментом у вигляді квітів. 90% люльок із заповнення підвалу шинка однакові за орнаментуванням та кольором [62, с.52, рис.7:2]. Хоча вважати безумовним еталоном для всієї території України глиняні люльки, що походять з території Запорозьких Січей було б не досить доцільним, зважаючи на ізольованість їх від більшої території Гетьманщини, й, відповідно, як наслідок — уніфікацію люлькарського виробництва, форм та орнаментації виробів [78, с.69].
З’являються у XVIII столітті й нові, непритаманні попередньому століттю, різновиди люльок, вони стають більшими за розмірами, використовуються нові орнаментальні мотиви. Викликали це явище: зниження цін на тютюн, російсько-турецькі війни, масове вирощування та виготовлення тютюну на Україні, яке розвивалося завдяки державній підтримці.
Коротко про інші матеріали, що використовувалися в XVII - ХІХ століттях для виготовлення люльок. Це: дерево, кістка, каміння (янтар, пінка, шифер), метал (мал.38). Чубуки найчастіше виготовляли з верби та калини, а люльки з вільхи, берези, липи, вересу, в незначній кількості з буку, горіху і березового коріння [75, с.78; 79, с.28]. Люльку не вирізали з дубу, сосни, ялини — дерев, що мають власний сильний запах деревини. Не використовували осику, але з забобонних міркувань — осика вважається деревом Іуди, тому мати таку люльку — ганебно. Рідше виробляли чубуки з рогу. Використовували спосіб вигинання деталей люльок за дерев’яною спеціальною моделлю, формою [24, с.130].
Питання чисельного домінування у XVII-XVIIІ століттях саме глиняних люльок досить цікаве. Безперечно дерев'яні люльки в цей час виготовлялися. Хоча слід відмітити, що дерев'яні люльки XVII-XVIIІ століть переважно великих розмірів, персональних, маленького обсягу мало. Проте дерево гірше зберігається у культурних нашаруваннях, що могло призвести до чисельного переважання глиняних виробів. Не виключено, що у ці століття існувала “мода”, попит саме на глиняні люльки, що зумовило їх чисельну перевагу. З ХІХ століття глиняні люльки поступово витісняються з ужитку [82, с.216], змінюються зробленими з інших матеріалів, переважно з дерева.
А про походження слів скажу таке:
Філолог В.А. Передрієнко, провівши аналіз формування української мови XVIII століття впевнено відносить слово “тютюн” до запозичених з тюркської, наводячи приклад його застосування з дидактичних настанов середини XVIII століття: “за то(и) шелюг тютюну купити” [76, с.92]. Запозиченням з турецької є й власне слово люлька, яке походить від “lüle”, “lülä” — трубка для паління, яка в свою чергу прийшла у турецьку з перської “lulä” [55, с.326]. Серед інших тюркських слів: “бакун”, “чубук”.
За невеликими за розмірами люльками на українських землях укріпилася назва “носогрійки”, саме таку назву наводить Дмитро Яворницький описуючи козака-запорожця. Назва “бурунька”, яку також вживали на позначення коротеньких люльок є фактично перекладом з татарської попередньої назви, оскільки “бурун” — “ніс” [120, с.196; 121, с.237]. Словник Володимира Даля пояснюючи російське слово “трубка” для паління зазначає, що ймовірно спочатку \"трубкою\" — пустотілим предметом з двома отворами, називався лише чубук, а потім слово поширилося на весь виріб. Крім того Володимир Даль наводить назви, які побутували на південних — “пипка” та західних — “файка” територіях Російської імперії [50]. Діалектизм файка зберігся й до сьогодні в західних областях України. Це слово було запозичене з польською, до якої, в свою чергу воно прийшло з німецької.
Словник іноземних слів — люлька, тютюн:
арабська — غليون º , غليون اُنبوب º ; тютюн — تبغ º [уу=] تبغ دخان º.
білоруська — трубка, люлька; тютюн — тытунь, табака.
болгарська — лулá.
голландська — tabakspijp; тютюн — tabak.
кримсько-татарська — lüle, üle; тютюн — tütün.
молдавська — луле.
німецька — die Tabakspfeife, Pfeife; тютюн — Pfeifentabak.
перська (фарсі) — lulä, а тютюн — totun.
польська — fajka, lulka; тютюн — tytoń, tabaka.
російська — трубка для курения; тютюн — табак.
сербська — лула; тютюн — табак.
словацька — lula, l’ul’ka; тютюн — papriková omáčka.
словенська — lúla.
татарський — трубка, көпшә.
турецька — “lüle”, “lülä”; тютюн — tütün.
угорська — pipa; тютюн — dohány.
французька — pipe; тютюн — tabac.
хорватська — frula; тютюн — duhana, duhan, duhanskih, duhanske.
чеська — tabákové dózy, dózy na tabák; тютюн — tabák.
Нажмите, чтобы прочитать
Мискин Р.В.
«Что курили казаки...»
Непременным атрибутом запорожского казака, помимо "шаблюки" (сабли) и "ратыща" (пики), была также "люлька" (трубка). Народные "парсуны" (портреты) казаков всегда изображают их с трубкой: на коне ль в походе, или сидя с кобзой - а люлька всегда в зубах. В известной украинской народной песне "Ой, на горі женці жнуть" гетману Петру Сагайдачному даже приписывают такие слова:
"Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та люлька
Козаку в дорозi знадобиться…"
Особенную любовь к трубке и табачному зелью сечевиков отмечают все современники и историки Запорожского Коша. Вот, например, как это описывает Яворницкий:
"В свободное от походов время запорожские козаки любили, лежа на животах, побалагурить, послушать рассказы других, держа при этом в зубах коротенькие люлечки, так называемые "носогрийки" или люльки-буруньки, и попыхивая из них дымком. Люлька для козака первое дело: запорожец принесет на Великдень пасху из церкви, поставит ее на стол, а сам скорей за трубку: "А, ну-ка, синки, берiться за люльки, нехай паска постоє, а поросяти кат не візьме", - шутливо говорят о запорожских козаках их потомки. Люлька для запорожца - родная сестра, дорогая подруга его: он как сел на коня, зараз же запалил люльку да так верст шесть, а то и больше все смалит и смалит и изо рта ее не выпускает…" (см. Яворницкий Д.И. История запорожских козаков, К.-1990, т.1, с.237).
Короткая казачья люлька-"бурулька" или, правильней, "бурунька" (от татарского слова burun - нос), что, фактически, то же самое, что и "носогрейка" - вещь непростая. Много их сохранилось по музеям и частным коллекциям запорожских древностей, что позволяет восстановить их исторический облик. Любой заядлый курильщик скажет, что букет табака значительно меняется в зависимости от того, из какой породы вырезана трубка. Украинские поселяне издавна вырезали себе люльки только из особых пород деревьев - прежде всего из вишни, а также из груши, липы и вереса. По народным поверьям, ни в коем случае нельзя было резать люльки из осины - проклятого дерева, на котором Иуда повесился. Нельзя было резать трубки из дуба - дерева, священного для всех славян. Практически не резали трубки из хвойных пород - сосны и ели, поскольку их смолистый запах напрочь заглушал аромат самого табака. Однако люлька запорожская, как видно из сохранившихся экземпляров, в старину была вовсе не цельнодеревянной - а представляла собой довольно сложную конструкцию, значительно отличающуюся от современных сувенирных образцов.
"Чашка" трубки чаще всего лепилась из глины и обжигалась на огне, однако сохранилось много образцов "чашек", выточенных из вулканического туфа или других, преимущественно мягких горных пород. По внешнему ободу "чашки" нередко наносились сакральные узоры - т.н. "карбы", имевшие также место на кобзах-бандурах, тростях-насеках и посохах-костурах. И уже только в саму чашу трубки вставлялась "втулка", выточенная из дерева (вишни, липы или груши). "Чубук" изготавливался также нередко деревянным, из клена. Но чаще всего материалом для чубука служил полый внутри "очерет" (тростник), коим заросли на сотни верст днепровские плавни. Такие чубуки практически никогда не чистили - и когда в чубуке накапливались смолы, его попросту выбрасывали, меняя на новый, благо материал для него всегда был под рукой.
А вот что пишут исследователи про курительные трубки из другого региона Украины:
"Трубки как объект народного искусства сохраняются еще до сих пор на Гуцульщине, там они изготавливаются из мосяжной и мельхиоровой бляхи, изредка встречаются и отлитые люльки. Интересным образцом является трубка-"путиловка", которая изготавливается в селе Путили Черновецкого уезда. Место соединения крышки с трубкой иногда украшено плоским гребнем или венчиком. Венчики обычно заканчиваются головкой птицы или коника. Крышки трубки также бывают с украшением, сделанным из узенького пояска бляхи "кучерями", изготовленными очень мастерски…" (см. Воропай О. Обычаи нашего народа: Этнографический очерк (укр.). - К. - 2005г., с. 489).
Помимо самой люльки, сечевики с особыми чувствами относились и к другим трубочным атрибутам - т.н. "причиндальям". К ним, прежде всего, относились кисеты-"капшуки" для хранения табака, нередко искусно вышитые матерями или нареченными казаков, а также стальные "кресала" для добывания огня, часто выкованные в форме стилизованных животных - волков, коней, птиц и змей. А некоторым "причиндальям" запорожцы, только с им присущим чувством юмора, дали весьма колоритные названия - "затычка" (чтоб забивать табак в трубку) и "протычка" (чтоб прочищать ее); они изготавливались из металла, а в старину из кости или рога, и также богато украшались орнаментом. Люльку и сопутствующие ей "причиндальи" запорожец носил чаще всего или в своем широченном поясе, используя его вместо карманов, или в накладном мешке-"гамане", крепившемся также к поясу, или прятал за отворот своей знаменитой смушковой шапки-"бирки".
Помимо трубки как предмета личного обихода запорожцы знали и трубки как предмет ритуальный, использующийся для коллективных действий:
"У запорожцев кроме того, что каждый козак имел у себя люльку, а то была еще "обчеська" люлька, очень больших размеров, обсаженная монистами, дорогими камнями, разными бляхами,, иногда исписанная надписями вроде "козацька люлька - добра думка"; и с такой люльки потягивало целое общество или собрание, когда обдумывало какое-нибудь предприятие или замышляло против кого-нибудь поход…" (см. Яворницкий, там же).
Упомянутые историком большие размеры "обчеськой" люльки относятся прежде всего не столько к чашке трубки, сколько к длине самого чубука - такие трубки с длинными чубуками были еще в ходу у черноморцев, где и были запечатлены уже в 19в. на фотографиях и рисунках исследователей кубанской казачьей старины.
Курение трубки на Украине в среде казачества стало считаться чуть ли не символом молодечества, а "добра люлька" была поставлена в один ряд наравне с "ясной зброей" - "белым", или, как говорят ныне, холодным оружием. Знаменитый гоголевский Тарас Бульба погиб лишь потому, что не захотел, чтоб его люлька врагу досталась. Однако наряду с курением трубки использовали и нюханье табака:
"Люльки, однако, не исключали и употребление нюхательных рожков: нюхари были преимущественно старые деды, которые, избегая слишком большой затраты времени около люльки, предпочитали ей рожок с табаком: "Поки її наложеш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єретичої душі, а то смикдьорг! Утер носа та й готов!.." А некоторые употребляли и то, и другое: "Люлька душу услаждає, а ріжок мозок прочищає"…" (см. Яворницкий, там же).
"Курии" и "нюхари" порой нередко добродушно насмехались друг над другом. Главным поводом для насмешек над "нюхарями" была неопрятность последних - на одежде часто бывали видны остатки нюхательного табака. Однако "нюхари", например, Старобельского уезда весело отвечали, что кто нюхает и не утирается - тот и не грешит вовсе: с него смеются люди и осуждают его, а тем самым берут его грех на себя. А в Белгородском уезде рассказывали легенду, что на нюханье табака благословила сама Пресвятая Богородица, с помощью нюхательного табака избавившаяся от головной боли.
Наиболее полное собрание легенд и преданий о происхождении табака и курения мы находим у известного украинского этнографа конца 19в. Георгия Булашева. Согласно этим народным преданиям, украинский народ видел в курении происки бесовщины, как, например, рассказывали селяне Черниговского уезда:
"…когда Бог разгневался на чертей и начал их скидывать с неба, то один черт летел-летел да и напоролся… на суховерхий дуб. Висел черт на нем до тех пор, пока начала с него труха сыпаться. Стала падать труха на землю, а из той трухи начала расти табачная рассада. Люди стали ее брать там, курить и нюхать, а потом и у себя на огородах развели" (см. Мифы Украины. По книге Георгия Булашева "Украинский народ в своих легендах, религиозных взглядах и верованиях" (укр). - К. - 2003г., с.286).
В других легендах также рассказывается о "нечистом" происхождении табака - например, в Александровском уезде считали, что начало курения связано с началом распития водки и происходит от того пустынника, которого искусил на это бес; в других же местах считали, что черти заманили селянина, идущего в церковь, в лес, подарили ему трубку и научили курить. Бытовало также мнение, что табак вырос из тела той блудницы, которая сняла Предтече голову.
А в легенде из Чигиринского уезда рассказывается, как черти, дабы отвлечь монаха от молитвы, стали его искушать, подпалив растущий рядом дуб. Монах молитвой застиг и обездвижил черта в самом дубе - дуб рос-рос и раздавил черта: вот из этой бесовской крови, пролившейся на землю, и вырос табак (см. Мифы Украины, с.286-291).
Табак на Украине издавна назывался словом "тютюн", заимствованным напрямую из турецкого языка (tutun - табак). От турков же, видимо, казаки позаимствовали и сам обычай курить трубки, поскольку турки держали в своих руках всю средиземноморскую торговлю в 16-17вв. - сами же османы, скорей всего, очень быстро переняли привычку курить трубку непосредственно у испанцев; тем более, что само курение различных, в том числе и наркотических трав для получения "кейфа" (т.е. наслаждения), было издревле присуще мусульманским народам - и вместо гашиша в кальяне появился уже ароматизированный табак, приведший за собой и привычку курения уже собственно трубки.
Однако самым интересным моментом в курении табака является процесс его ароматизации - чтобы отбить неприятный табачный запах, который, по меткому выражению украинских селян "…горло дерет". Для этого существует два основных способа - ферментация табака, употребляющаяся ныне повсеместно как основной способ, и добавление в табак смесей из ароматизированных трав, как, например, в кальяне. Незаслуженно забытый исследователь запорожской казачьей старины Анатолий Пастернак, большой знаток украинской народной медицины, в своих работах пришел к интересным выводам. Оказывается, что в процессе ферментации собранных табачных листьев тот самый махорочный, резкий привкус табака уничтожается, что приводит к улучшению вкусовых качеств табака и табачных смесей. Однако в результате этого процесса также разрушаются и полезные для здоровья вещества - а вот концентрация никотина увеличивается в десятки раз:
"Сеяли табак, который произрастал в наших климатических условиях, а это, преимущественно, махорочные сорта. Применяли технологию приготовления самую простейшую - высушивали листья… А это - яблочная, лимонная, щавелевая кислоты, разные эфирные масла, которых в листьях махорки целых полтора процента. Среди них - кемпферол, кверцетин. Специалисты знают: все эти вещества не только не вредные, они полезные для организма! Например, кемпферол и кверцетин укрепляют сердечные мышцы…" (см. Пастернак А. А тютюн та люлька…/ж. "Наука и общество" (укр.), 1991г., №11, с.76 ).
Из самых известных на Украине махорочных сортов "самосада" сеяли чаще всего такие как "самсон" и "дюбек". Вот в них-то, чтобы отбить махорочный смрад, и добавляли различные душистые травы, обратившись к опыту народных целителей, знахарей-травников. Пастернак среди прочих трав выделяет следующие:
- материнку ( или душицу лекарственную) - в ней содержатся тимол и карвакол, успокаивающие нервную систему, а также терпены, противодействующие болезням желудка;
- любисток - его "молодица" (девушка на выданье) мешала в табак, чтобы "…привязать к себе казака", а также сберечь его в пути; в нем содержатся фурокумарин, псорален, бергаптен, обладающие антисептическим и противоопухолевым действием;
- мяту - ее добавляли не только в курительную смесь, но также и в смеси для нюханья табака; мята содержит вещества, положительно влияющие на тонус, бодрость, рассудительность, спокойствие, оказывающие благотворное воздействие на работу мозга;
- тирлич (или горечавку желтую) - как говорили старики: "…чтоб руки-ноги не выкручивало", т.е. от ревматических болей в суставах;
- падуб - предупреждающий болезни горла, ангину, воспаления десен, укрепляющий эмаль зубов (см. Пастернак, с.77, а также: Иванишин Д.С., Катина З.Ф., Рыбачук И.З., Иванов В.С., Бутенко Л.Т. Лекарственные растения Украины. - К. - 1974г., с.101, 128).
Помимо вышеозначенных растений, обладающих сугубо лекарственным воздействием, в народной среде в курительные смеси добавляли также травы, имеющие сомнительное с точки зрения практической медицины значение, но имевшие большое значение для самих казаков, согласно народным верованиям, в связи с их специфической деятельностью. Считалось, например, что:
- для очищения крови после ранения нужно курить терновые листья и его сушеные цветы;
- для того, чтобы отогнать "черные мысли", курили с табаком сушеную полынь;
- казаки-"могильники", несшие неусыпную "варту" (стражу) на степных могилах-курганах, для улучшения зрения курили высушенную тырсу, т.е. ковыль.
Одной из самых интересных трав, употреблявшихся в курительных смесях, был буркун (или донник желтый), который курили старые рыбаки, находившиеся в силу своего промысла долгое время чуть не по пояс в воде. Сушеные верхушки с листьями и цветами буркуна (донника) содержат в себе в больших количествах вещество кумарин, обладающее противосудорожным воздействием. Однако то же самое вещество, кумарин, угнетает нервную систему и обладает к тому же еще и наркотическим, а точнее, галлюциногенным, эффектом (см. Губергриц А.Я., Соломченко Н.И. Лекарственные растения Донбасса. - Донецк - 1968г., с.71). Запорожские казаки, зная этот побочный эффект, курили табак с примесью буркуна после боя, если сечевик "…не мог забыть вида гибнувшего врага или умирающего побратима" (см. Пастернак, с.77). Интересное подтверждение этому находим и на страницах романа Шолохова "Тихий Дон", когда донской казак Григорий Мелехов, главный герой повествования, чтобы развеять тоску, курил: "…пригоршню смеси: сухой донник и корешки недозрелого самосада - "дюбека" (см. Шолохов М.А. Тихий Дон. - М. - 1980г., т.2, с.153).
Украинские народные верования также донесли до нас предания про некую "чаклун-траву" - т.е. "колдун-траву", порошком из которой запорожцы лечат рубленые, колотые и резаные раны (см. Пастернак, с.77-78). В знахарской практике "характерников", этих запорожских чародеев, согласно народным преданиям и различным "Травникам" и "Зелейникам" 16-18вв., употреблялись и другие сказочные растения - например, "разрыв-трава", отмыкающая любые замки и оковы, "одолень-трава", помогающая одолеть любого врага, "цвет папоротника", с помощью которого ищут клады, в большом количестве оставленные сечевиками в своих запорожских угодьях. Народные легенды глухо упоминают про корень той самой "одолень-травы", однако неизвестно, каким именно образом его употребляли. А вот про "чаклун-траву" есть упоминание, что ее именно курили, "…чтобы сабля не брала" (см. Пастернак, с.77). Учитывая многие архаические элементы, сохранившиеся в запорожской среде, и дошедшие чуть ли не до наших дней со времен индоевропейских воинских союзов (например, культ волка-оборотня), можно предположить, что курение (или, точнее, воскуривание) различных трав, содержащих галлюциногенные или стимулирующие вещества, входило и в ритуальную практику сечевиков, как до этого подобное имело место у скандинавских "берсерков", а также в ритуальной практике других народов. Более того, подобная практика подготовки к битве могла иметь место у запорожцев еще и в силу постоянного взаимодействия с мусульманским миром, на протяжении столетий использовавшего психотропные вещества (например, опиум и гашиш) в качестве допинга для своих воинов, например, подобные упоминания существуют про османских янычар. Однако что это было за тайное зелье казаков - история умалчивает. Уж не здесь ли коренится одна из разгадок тайн запорожских "характерников", которых, согласно легендам, "…ни пуля, ни сабля не брала"?
Как бы там ни было, но рецептура приготовления и сами пропорции из трав, добавлявшихся в курительные смеси, до наших дней практически не дожила. Единственным исключением являются сохранившиеся в народе до сих пор рецепты "злого тютюна" (четверть полыни на три четверти табака), и "мишанок", т.е. смесей в равных частях самосада сорта "самсон", мяты и любистка, или в равных частях табака и донника. А вот грешно курить или нет - на то есть следующая украинская легенда: "…Кто курит, но не плюет при этом, тот греха не делает, но кто курит и плюет, тот "пекла" (ада) не избежит - потому что земля всем нам мать: мы все из земли, землей живем и в землю снова пойдем, и того земля не примет, кто на нее плюет…"
«Что курили казаки...»
Непременным атрибутом запорожского казака, помимо "шаблюки" (сабли) и "ратыща" (пики), была также "люлька" (трубка). Народные "парсуны" (портреты) казаков всегда изображают их с трубкой: на коне ль в походе, или сидя с кобзой - а люлька всегда в зубах. В известной украинской народной песне "Ой, на горі женці жнуть" гетману Петру Сагайдачному даже приписывают такие слова:
"Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та люлька
Козаку в дорозi знадобиться…"
Особенную любовь к трубке и табачному зелью сечевиков отмечают все современники и историки Запорожского Коша. Вот, например, как это описывает Яворницкий:
"В свободное от походов время запорожские козаки любили, лежа на животах, побалагурить, послушать рассказы других, держа при этом в зубах коротенькие люлечки, так называемые "носогрийки" или люльки-буруньки, и попыхивая из них дымком. Люлька для козака первое дело: запорожец принесет на Великдень пасху из церкви, поставит ее на стол, а сам скорей за трубку: "А, ну-ка, синки, берiться за люльки, нехай паска постоє, а поросяти кат не візьме", - шутливо говорят о запорожских козаках их потомки. Люлька для запорожца - родная сестра, дорогая подруга его: он как сел на коня, зараз же запалил люльку да так верст шесть, а то и больше все смалит и смалит и изо рта ее не выпускает…" (см. Яворницкий Д.И. История запорожских козаков, К.-1990, т.1, с.237).
Короткая казачья люлька-"бурулька" или, правильней, "бурунька" (от татарского слова burun - нос), что, фактически, то же самое, что и "носогрейка" - вещь непростая. Много их сохранилось по музеям и частным коллекциям запорожских древностей, что позволяет восстановить их исторический облик. Любой заядлый курильщик скажет, что букет табака значительно меняется в зависимости от того, из какой породы вырезана трубка. Украинские поселяне издавна вырезали себе люльки только из особых пород деревьев - прежде всего из вишни, а также из груши, липы и вереса. По народным поверьям, ни в коем случае нельзя было резать люльки из осины - проклятого дерева, на котором Иуда повесился. Нельзя было резать трубки из дуба - дерева, священного для всех славян. Практически не резали трубки из хвойных пород - сосны и ели, поскольку их смолистый запах напрочь заглушал аромат самого табака. Однако люлька запорожская, как видно из сохранившихся экземпляров, в старину была вовсе не цельнодеревянной - а представляла собой довольно сложную конструкцию, значительно отличающуюся от современных сувенирных образцов.
"Чашка" трубки чаще всего лепилась из глины и обжигалась на огне, однако сохранилось много образцов "чашек", выточенных из вулканического туфа или других, преимущественно мягких горных пород. По внешнему ободу "чашки" нередко наносились сакральные узоры - т.н. "карбы", имевшие также место на кобзах-бандурах, тростях-насеках и посохах-костурах. И уже только в саму чашу трубки вставлялась "втулка", выточенная из дерева (вишни, липы или груши). "Чубук" изготавливался также нередко деревянным, из клена. Но чаще всего материалом для чубука служил полый внутри "очерет" (тростник), коим заросли на сотни верст днепровские плавни. Такие чубуки практически никогда не чистили - и когда в чубуке накапливались смолы, его попросту выбрасывали, меняя на новый, благо материал для него всегда был под рукой.
А вот что пишут исследователи про курительные трубки из другого региона Украины:
"Трубки как объект народного искусства сохраняются еще до сих пор на Гуцульщине, там они изготавливаются из мосяжной и мельхиоровой бляхи, изредка встречаются и отлитые люльки. Интересным образцом является трубка-"путиловка", которая изготавливается в селе Путили Черновецкого уезда. Место соединения крышки с трубкой иногда украшено плоским гребнем или венчиком. Венчики обычно заканчиваются головкой птицы или коника. Крышки трубки также бывают с украшением, сделанным из узенького пояска бляхи "кучерями", изготовленными очень мастерски…" (см. Воропай О. Обычаи нашего народа: Этнографический очерк (укр.). - К. - 2005г., с. 489).
Помимо самой люльки, сечевики с особыми чувствами относились и к другим трубочным атрибутам - т.н. "причиндальям". К ним, прежде всего, относились кисеты-"капшуки" для хранения табака, нередко искусно вышитые матерями или нареченными казаков, а также стальные "кресала" для добывания огня, часто выкованные в форме стилизованных животных - волков, коней, птиц и змей. А некоторым "причиндальям" запорожцы, только с им присущим чувством юмора, дали весьма колоритные названия - "затычка" (чтоб забивать табак в трубку) и "протычка" (чтоб прочищать ее); они изготавливались из металла, а в старину из кости или рога, и также богато украшались орнаментом. Люльку и сопутствующие ей "причиндальи" запорожец носил чаще всего или в своем широченном поясе, используя его вместо карманов, или в накладном мешке-"гамане", крепившемся также к поясу, или прятал за отворот своей знаменитой смушковой шапки-"бирки".
Помимо трубки как предмета личного обихода запорожцы знали и трубки как предмет ритуальный, использующийся для коллективных действий:
"У запорожцев кроме того, что каждый козак имел у себя люльку, а то была еще "обчеська" люлька, очень больших размеров, обсаженная монистами, дорогими камнями, разными бляхами,, иногда исписанная надписями вроде "козацька люлька - добра думка"; и с такой люльки потягивало целое общество или собрание, когда обдумывало какое-нибудь предприятие или замышляло против кого-нибудь поход…" (см. Яворницкий, там же).
Упомянутые историком большие размеры "обчеськой" люльки относятся прежде всего не столько к чашке трубки, сколько к длине самого чубука - такие трубки с длинными чубуками были еще в ходу у черноморцев, где и были запечатлены уже в 19в. на фотографиях и рисунках исследователей кубанской казачьей старины.
Курение трубки на Украине в среде казачества стало считаться чуть ли не символом молодечества, а "добра люлька" была поставлена в один ряд наравне с "ясной зброей" - "белым", или, как говорят ныне, холодным оружием. Знаменитый гоголевский Тарас Бульба погиб лишь потому, что не захотел, чтоб его люлька врагу досталась. Однако наряду с курением трубки использовали и нюханье табака:
"Люльки, однако, не исключали и употребление нюхательных рожков: нюхари были преимущественно старые деды, которые, избегая слишком большой затраты времени около люльки, предпочитали ей рожок с табаком: "Поки її наложеш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єретичої душі, а то смикдьорг! Утер носа та й готов!.." А некоторые употребляли и то, и другое: "Люлька душу услаждає, а ріжок мозок прочищає"…" (см. Яворницкий, там же).
"Курии" и "нюхари" порой нередко добродушно насмехались друг над другом. Главным поводом для насмешек над "нюхарями" была неопрятность последних - на одежде часто бывали видны остатки нюхательного табака. Однако "нюхари", например, Старобельского уезда весело отвечали, что кто нюхает и не утирается - тот и не грешит вовсе: с него смеются люди и осуждают его, а тем самым берут его грех на себя. А в Белгородском уезде рассказывали легенду, что на нюханье табака благословила сама Пресвятая Богородица, с помощью нюхательного табака избавившаяся от головной боли.
Наиболее полное собрание легенд и преданий о происхождении табака и курения мы находим у известного украинского этнографа конца 19в. Георгия Булашева. Согласно этим народным преданиям, украинский народ видел в курении происки бесовщины, как, например, рассказывали селяне Черниговского уезда:
"…когда Бог разгневался на чертей и начал их скидывать с неба, то один черт летел-летел да и напоролся… на суховерхий дуб. Висел черт на нем до тех пор, пока начала с него труха сыпаться. Стала падать труха на землю, а из той трухи начала расти табачная рассада. Люди стали ее брать там, курить и нюхать, а потом и у себя на огородах развели" (см. Мифы Украины. По книге Георгия Булашева "Украинский народ в своих легендах, религиозных взглядах и верованиях" (укр). - К. - 2003г., с.286).
В других легендах также рассказывается о "нечистом" происхождении табака - например, в Александровском уезде считали, что начало курения связано с началом распития водки и происходит от того пустынника, которого искусил на это бес; в других же местах считали, что черти заманили селянина, идущего в церковь, в лес, подарили ему трубку и научили курить. Бытовало также мнение, что табак вырос из тела той блудницы, которая сняла Предтече голову.
А в легенде из Чигиринского уезда рассказывается, как черти, дабы отвлечь монаха от молитвы, стали его искушать, подпалив растущий рядом дуб. Монах молитвой застиг и обездвижил черта в самом дубе - дуб рос-рос и раздавил черта: вот из этой бесовской крови, пролившейся на землю, и вырос табак (см. Мифы Украины, с.286-291).
Табак на Украине издавна назывался словом "тютюн", заимствованным напрямую из турецкого языка (tutun - табак). От турков же, видимо, казаки позаимствовали и сам обычай курить трубки, поскольку турки держали в своих руках всю средиземноморскую торговлю в 16-17вв. - сами же османы, скорей всего, очень быстро переняли привычку курить трубку непосредственно у испанцев; тем более, что само курение различных, в том числе и наркотических трав для получения "кейфа" (т.е. наслаждения), было издревле присуще мусульманским народам - и вместо гашиша в кальяне появился уже ароматизированный табак, приведший за собой и привычку курения уже собственно трубки.
Однако самым интересным моментом в курении табака является процесс его ароматизации - чтобы отбить неприятный табачный запах, который, по меткому выражению украинских селян "…горло дерет". Для этого существует два основных способа - ферментация табака, употребляющаяся ныне повсеместно как основной способ, и добавление в табак смесей из ароматизированных трав, как, например, в кальяне. Незаслуженно забытый исследователь запорожской казачьей старины Анатолий Пастернак, большой знаток украинской народной медицины, в своих работах пришел к интересным выводам. Оказывается, что в процессе ферментации собранных табачных листьев тот самый махорочный, резкий привкус табака уничтожается, что приводит к улучшению вкусовых качеств табака и табачных смесей. Однако в результате этого процесса также разрушаются и полезные для здоровья вещества - а вот концентрация никотина увеличивается в десятки раз:
"Сеяли табак, который произрастал в наших климатических условиях, а это, преимущественно, махорочные сорта. Применяли технологию приготовления самую простейшую - высушивали листья… А это - яблочная, лимонная, щавелевая кислоты, разные эфирные масла, которых в листьях махорки целых полтора процента. Среди них - кемпферол, кверцетин. Специалисты знают: все эти вещества не только не вредные, они полезные для организма! Например, кемпферол и кверцетин укрепляют сердечные мышцы…" (см. Пастернак А. А тютюн та люлька…/ж. "Наука и общество" (укр.), 1991г., №11, с.76 ).
Из самых известных на Украине махорочных сортов "самосада" сеяли чаще всего такие как "самсон" и "дюбек". Вот в них-то, чтобы отбить махорочный смрад, и добавляли различные душистые травы, обратившись к опыту народных целителей, знахарей-травников. Пастернак среди прочих трав выделяет следующие:
- материнку ( или душицу лекарственную) - в ней содержатся тимол и карвакол, успокаивающие нервную систему, а также терпены, противодействующие болезням желудка;
- любисток - его "молодица" (девушка на выданье) мешала в табак, чтобы "…привязать к себе казака", а также сберечь его в пути; в нем содержатся фурокумарин, псорален, бергаптен, обладающие антисептическим и противоопухолевым действием;
- мяту - ее добавляли не только в курительную смесь, но также и в смеси для нюханья табака; мята содержит вещества, положительно влияющие на тонус, бодрость, рассудительность, спокойствие, оказывающие благотворное воздействие на работу мозга;
- тирлич (или горечавку желтую) - как говорили старики: "…чтоб руки-ноги не выкручивало", т.е. от ревматических болей в суставах;
- падуб - предупреждающий болезни горла, ангину, воспаления десен, укрепляющий эмаль зубов (см. Пастернак, с.77, а также: Иванишин Д.С., Катина З.Ф., Рыбачук И.З., Иванов В.С., Бутенко Л.Т. Лекарственные растения Украины. - К. - 1974г., с.101, 128).
Помимо вышеозначенных растений, обладающих сугубо лекарственным воздействием, в народной среде в курительные смеси добавляли также травы, имеющие сомнительное с точки зрения практической медицины значение, но имевшие большое значение для самих казаков, согласно народным верованиям, в связи с их специфической деятельностью. Считалось, например, что:
- для очищения крови после ранения нужно курить терновые листья и его сушеные цветы;
- для того, чтобы отогнать "черные мысли", курили с табаком сушеную полынь;
- казаки-"могильники", несшие неусыпную "варту" (стражу) на степных могилах-курганах, для улучшения зрения курили высушенную тырсу, т.е. ковыль.
Одной из самых интересных трав, употреблявшихся в курительных смесях, был буркун (или донник желтый), который курили старые рыбаки, находившиеся в силу своего промысла долгое время чуть не по пояс в воде. Сушеные верхушки с листьями и цветами буркуна (донника) содержат в себе в больших количествах вещество кумарин, обладающее противосудорожным воздействием. Однако то же самое вещество, кумарин, угнетает нервную систему и обладает к тому же еще и наркотическим, а точнее, галлюциногенным, эффектом (см. Губергриц А.Я., Соломченко Н.И. Лекарственные растения Донбасса. - Донецк - 1968г., с.71). Запорожские казаки, зная этот побочный эффект, курили табак с примесью буркуна после боя, если сечевик "…не мог забыть вида гибнувшего врага или умирающего побратима" (см. Пастернак, с.77). Интересное подтверждение этому находим и на страницах романа Шолохова "Тихий Дон", когда донской казак Григорий Мелехов, главный герой повествования, чтобы развеять тоску, курил: "…пригоршню смеси: сухой донник и корешки недозрелого самосада - "дюбека" (см. Шолохов М.А. Тихий Дон. - М. - 1980г., т.2, с.153).
Украинские народные верования также донесли до нас предания про некую "чаклун-траву" - т.е. "колдун-траву", порошком из которой запорожцы лечат рубленые, колотые и резаные раны (см. Пастернак, с.77-78). В знахарской практике "характерников", этих запорожских чародеев, согласно народным преданиям и различным "Травникам" и "Зелейникам" 16-18вв., употреблялись и другие сказочные растения - например, "разрыв-трава", отмыкающая любые замки и оковы, "одолень-трава", помогающая одолеть любого врага, "цвет папоротника", с помощью которого ищут клады, в большом количестве оставленные сечевиками в своих запорожских угодьях. Народные легенды глухо упоминают про корень той самой "одолень-травы", однако неизвестно, каким именно образом его употребляли. А вот про "чаклун-траву" есть упоминание, что ее именно курили, "…чтобы сабля не брала" (см. Пастернак, с.77). Учитывая многие архаические элементы, сохранившиеся в запорожской среде, и дошедшие чуть ли не до наших дней со времен индоевропейских воинских союзов (например, культ волка-оборотня), можно предположить, что курение (или, точнее, воскуривание) различных трав, содержащих галлюциногенные или стимулирующие вещества, входило и в ритуальную практику сечевиков, как до этого подобное имело место у скандинавских "берсерков", а также в ритуальной практике других народов. Более того, подобная практика подготовки к битве могла иметь место у запорожцев еще и в силу постоянного взаимодействия с мусульманским миром, на протяжении столетий использовавшего психотропные вещества (например, опиум и гашиш) в качестве допинга для своих воинов, например, подобные упоминания существуют про османских янычар. Однако что это было за тайное зелье казаков - история умалчивает. Уж не здесь ли коренится одна из разгадок тайн запорожских "характерников", которых, согласно легендам, "…ни пуля, ни сабля не брала"?
Как бы там ни было, но рецептура приготовления и сами пропорции из трав, добавлявшихся в курительные смеси, до наших дней практически не дожила. Единственным исключением являются сохранившиеся в народе до сих пор рецепты "злого тютюна" (четверть полыни на три четверти табака), и "мишанок", т.е. смесей в равных частях самосада сорта "самсон", мяты и любистка, или в равных частях табака и донника. А вот грешно курить или нет - на то есть следующая украинская легенда: "…Кто курит, но не плюет при этом, тот греха не делает, но кто курит и плюет, тот "пекла" (ада) не избежит - потому что земля всем нам мать: мы все из земли, землей живем и в землю снова пойдем, и того земля не примет, кто на нее плюет…"
" );
_last = ipsLightbox.lightboxImage.src;
}
}
/* Check for init and then keep checking for new image */
_to = setTimeout( "gbl_addDownloadButton()", 1000 );
}
//]]>