Інституції вищої влади та їхні повноваження Владна структура у Речі Посполитій поділялася на такі категорії: центральну, земську, гродську, військову та двірську26. Разом із тим державна влада у Речі Посполитій базувалася на основі одного стану – шляхти, яка була «народом політичним»* 27. Кожний польський, литовський та український шляхтич мав виборче право для обрання короля, сейму та сеймику. З огляду на своє військовослужбове (рицарське) походження шляхта стала найбільш привілейованим і заможним станом у країні.
Лише з представників шляхти (за невеликим винятком) складався державний владний апарат Речі Посполитої. Саме з шляхетського стану обирались або призначалися вищі, середні та нижчі державні службовці. Цікаво, що маєтності шляхтича охоронялися спеціальним імунітетом, адже вони були вільні від усіляких військових постоїв, а з будинку шляхтича не можна було когось забрати без його на те згоди. Шляхетство передавалось у спадок від діда до батька і від батька до сина.
Його можна було втратити лише у трьох випадках: по-перше, оголошення сеймом «баніції» чи «інфамії» за вчинки, пов’язані з втратою шляхетської честі (як-от убивСвої сумніви щодо вживання термінів «народ політичний» і «шляхетська демократія» для характеристики шляхти та політичного устрою Речі Посполитої висловив нещодавно французький історик Даніель Бовуа, який аргументував свою позицію тезою про те, що весь шляхетський загал ніколи не мав «реальної причетності до цієї так званої демократії».
102 Розді л 4 ство іншого шляхтича тощо); по-друге, якщо хтось із шляхтичів приймав до свого герба когось із нешляхтичів; по-третє, коли шляхтич, який проживав у місті став би займатися торгівлею чи шинкарством. Останнє положення, згідно з постановою сейму 1775 р., було відмінено, і міський шляхтич-купець уже не втрачав своїх особливих «прав і вольностей»28.
Саме вища і середня шляхта визначала суверенну владу в Речі Посполитій, якою вона наділяла короля – «кращого серед рівних» шляхтича. Як зауважив Д.Бовуа, лише певна частина шляхетського стану обирала не лише короля, а й «послів на сейми, місцевих суддів чи суддів Коронного трибуналу, одна володіла землею, одна роздавала сама собі численні почесні титули, до яких був таким ласим сарматизм, зрештою, одна-єдина тішилася з податкових пільг і писала для своїх представників у Варшаві сеймикові ухвали»29. У період між сеймами король був головою виконавчої влади. Король вибирався довічно сеймами на основі права елекції Vіrіtіm, тобто безпосередньо заможними представниками шляхетського стану. Разом із сеймом король також репрезентував і законодавчу владу, адже мав право законодавчої ініціативи і затвердження сеймових ухвал. Саме від його імені публікувалися сеймові постанови, які також називалися «конституціями». Але у ролі законодавця польський монарх насамперед виступав стосовно мешканців королівських міст, селян із королівських земель (так званих королівщин) та євреїв Корони Польської. Король мав право призначати всіх державних урядовців довічно та номінувати на сенаторські посади. Цікаво, що при цьому монарх не міг усувати з посад цих урядовців навіть у разі невиконання ними своїх обов’язків. Загалом же польський король своїми універсалами призначав близько 180 найважливіших річпосполитських урядів. Разом із Сенатом і посольською Ізбою король становив три основні «сеймуючі стани» країни.
Польський монарх також був верховним головнокомандувачем і керував закордонною політикою Речі Посполитої. До речі, у проведенні зовнішньополітичних заходів король був менш обмежений у повноваженнях, ніж усередині країни30. Король також головував у Сенаті й очолював сеймовий і надвірний (згодом – асесорський) суди з особливо важливих справ. Найголовнішим владним повноваженням короля була роздача ним у довічне володіння земельних маєтностей. Разом із тим, незважаючи на великі права, король був значно обмежений у своїй владі сеймом: по-перше, без згоди тогочасного парламенту він не мав право на одруження (з 1573 р.); по-друге, не міг одержувати нові землі та маєтки для себе і родини (з 1631 р.) і, по-третє, не в змозі був виїжджати за межі Польсько-Литовської держави (з 1641 р.).
За сеймовою конституцією 1573 р., допомагати королеві ухвалювати державні рішення мала так звана Постійна Рада яка, крім вищих коронних урядовців, складалася з біскупа, воєводи та двох каштелянів. На сеймі 1775 р. ця королівська рада стала вищим органом виконавчої державної влади, до якої входили порівну представники від Корони та Литви.
Дорадчі функції при королеві також здійснювала так звана Велика Королівська Рада (Panоwіe Rada), яка, по суті, дублювала Сенат. Згідно з рішеннями Люблінського сейму 1569 р., до неї входили сенатори-«резиденти»: гнєзнинський і краківський (інколи – львівський) католицькі архієпископи, єпископи, а також воєводи та каштеляни воєводств. Перед Люблінським сеймом 1569 р. у Великій Королівській Раді засідала 51 особа.
Крім безпосередніх наказів і розпоряджень, король здійснював державне управління за допомогою листів до всіх жителів Речі Посполитої, які називалися універсалами. Основна частина універсалу завжди розпочиналася типовою фразою:
«Усім і кожному особисто…», що до польської традиції написання королівських листів («Wszystkіm і kademu z оsоbna…») перейшла з латини – «Unіversіs et sіngulіs, praesentіbus et futurіs». Від першого слова «Unіversіs» й виникла назва «універсал», яка широко вживалася гетьманами Війська Запорозького протягом другої половини XVІІ – XVІІІ ст.
За королівськими універсалами скликалися загальнодержавні сейми та військові «посполиті рушення». Усі королівські універсали, накази, постанови та рішення, а також найважливіші постанови сеймів Речі Посполитої заносилися до спеціального архіву – Метрики Коронної і Литовської (пол. Metryka Kоrоnna і Lіtewska). Після Люблінської унії й прилучення до Корони Польської Київщини, Волині та Брацлавщини у королівській канцелярії була заведена Метрика Руська (або ж Волинська), до якої вносили записи включно до 1673 р.31 Усі метрики – Коронну, Литовську і Руську – укладали так звані більші (їх призначав канцлер) і менші (назначені під канцлером) метриканти-писарі.
Вони складали спеціальну присягу в тому, що будуть правдиво переписувати королівські та інші акти32.
Службовці королівського двору, що не виконували публічних обов’язків, звалися надвірними, щоб відрізнятися від «загальнодержавних» урядовців. Наприклад, поряд із великим коронним маршалком існував надвірний королівський маршалок, який наглядав за усіма службами (секретар, мечник, стольник, крайчий, чашник, підстолій, кухмістр, підкоморій, покойовий стражник, охмістр, хорунжий, очільники королівської піхоти та кінноти, гвардії, їздців, стайні) при дворі короля, а також капелан.
При королівському дворі функціонувало два надвірних підскарбія, які входили до Сенату. Вони укладали реєстри фінансових надходжень і видатків, збирали прибутки з королівських земель і накопичували їх у скарбі, виплачували платню найманому війську33.
Згідно з положеннями Pacta cоnventa, король мав призначати надвірних службовців лише з жителів Польщі, Литви та Русі, хоча чужоземців при дворах різних монархів Речі Посполитої завжди вистачало. Дружина короля хоча й не мала окремої канцелярії, але також тримала осібних надвірних. Двір останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського налічував 500 осіб урядовців і різної служби. До королівської канцелярії входило 36 урядників34.
Досить часто в Речі Посполитій виникали періоди безкоролів’я. У цей складний для країни час вищу державну владу тимчасово здійснювала каптурова конфедерація шляхти на чолі з примасом. Примасом обов’язково ставала особа, яка в ієрархії римо-католицької церкви мала чин гнєзненського архієпископа. Головний обов’язок примаса полягав у підготовці королівської елекції. Вибори складалися з таких етапів, як конвокація (утворення генеральної конфедерації шляхти), елекційний (на якому відбувалося обрання короля та укладення ним договірних статей зі шляхтою) та коронаційний (де новообраний монарх складав присягу і коронувався) сейми.
Положення про «вільну елекцію» було затверджене на Люблінському сеймі 1569 р. у такому варіанті: «обома народами щоб вже на вічні часи… один король керував, який спільними голосами від Поляків і від Литви обраний, а місце обрання 104 Розді л 4 в Польщі… якому обранню… повинні et ex debіtо Раду і всі стани Корони Польської і Великого князівства Литовського мають брати участь»35. Відтоді під час проведення виборів короля, що зазвичай відбувалися поблизу Варшави на полі в місцевості Воля, представники України-Русі ставали поруч зі шляхтичами Малопольщі.
Разом із королем найвищу державну владу в Речі Посполитій здійснював вальний (загальнодержавний) сейм. Чергові або ординарні сейми скликалися один раз на два роки і мали тривати не більше шести тижнів36. Крім того, у разі надзвичайних ситуацій скликалися позачергові (екстраординарні) засідання сеймів, які тривали не довше двох тижнів. Структура сейму Польсько-Литовської держави була двопалатною і складалася з посольської Ізби (палати) та Сенату. Ізба формувалась як представництво земських шляхетських сеймиків і складалася зі 170 послів37. Хоча членів Сенату призначав король, вони не вважалися його прямими підданими, а були королівськими радниками і разом із монархом уважалися «батьками» (пол. оjcamі) свого народу.
Після Люблінської унії в Сенаті засідало 15 єпископів, 35 воєвод, 14 королівських «міністрів», 31 воєводський каштелян, 47 «менших» каштелянів, а загалом – 142 особи. На зламі 1650-х – 1660-х рр. сенатором був гетьман Війська Запорозького, «великий князь руський», київський воєвода, православний шляхтич Іван Виговський.
Лише у 1790 р. до Сенату ввійшов не римо-католицький священик – уніатський (греко-католицький) митрополит Західної України. Тоді ж було ухвалено рішення щодо входження до Сенату ще 8 греко-католицьких єпископів. Наприкінці XVІІІ ст. у Сенаті налічувалося 171 місце. Сенатори не мали права виїжджати за межі Речі Посполитої без згоди сейму.
Повноваження сейму були визначені ще у 1505 р., згідно з так званою конституцією Nіgіl nоvі. Її основним положенням було те, що король без згоди земських послів і сенаторів не міг ухвалювати законодавчі акти, що стосувалися правового становища шляхти. Ця конституція також урівнювала у правах сенаторів і членів посольської Ізби.
Найголовнішими державними завданнями сейму були: ухвалення постанов внутрішньополітичного характеру, встановлення податків, скликання посполитого рушення, нобілітація шляхти, контроль за королівським урядом, згода щодо призначення на держуряди, ратифікація міжнародних угод Речі Посполитої тощо. На вальний сейм прибували посли від усіх воєводств країни.
Більшістю голосів на сеймах обирали головуючих – маршалків. Їх вибирали почергово з представників Великопольщі, Малопольщі та Литви. Маршалок одного сейму не міг керувати на наступному. Обраний голова назначав секретаря сейму і членів делегації до короля, щоб повідомити про своє головування. До обов’язків сеймового маршалка входило: слідкувати за порядком денним, надавати право виступу, закликати дотримуватися порядку, визначати день і час наступних засідань.
Вони також зачитували ухвали Ізби посольської перед королем і сенаторами. Досить часто маршалками сейму обиралися представники шляхетської України-Русі (які там народились або мали в ній маєтності).
Ухвалені на сеймі «конституції» поділялися на довготермінові й тимчасові, тобто такі, що мали діяти лише протягом певного часу. Для схвалення рішень потрібна була згода всіх учасників сейму. Спочатку сенатори по черзі висловлювали свою думку стосовно того чи іншого питання, після чого король або ж канцлер формулював основну думку (так звану конклюзію). Написанням остаточного тексту конституцій Розді л 4 займалася спеціальна комісія, яка обиралася з депутатів посольської Ізби на початку сейму й складалася з 4 осіб, які порівно репрезентували Корону Польську та Велике князівство Литовське38. Опрацьований у такий спосіб проект постанови оголошували перед закінченням роботи сейму, а потім він доопрацьовувався згідно із зауваженнями. Остаточно редагував постанову-конституцію сам король, яку після публікації польською мовою надсилали до воєводств для оголошення на реляційних сеймиках.
У містах проведення сеймиків сеймові конституції вписувалися до гродських книг.
Саме з цього часу вони набували правочинності для місцевої влади39. Усі сеймові правові постанови, а також статути в Речі Посполитій називалися уставами. Крім того, королівськими уставами встановлювався розмір податків для населення.
До Сенату обов’язково входили гнєзненський і краківський (почергово з львівським) архієпископи й усі римо-католицькі єпископи, а також 10 так званих міністрів від Корони Польської та Великого князівства Литовського – канцлери, підканцлери, великі й надвірні маршалки та великі підскарбії40. Крім того, членами Сенату були всі річпосполитські воєводи та каштеляни включно з жмудським (жемайтським) старостою. Згідно з ієрархією, найвищим серед духовних сенаторів уважався гнєзненський архієпископ, серед світських – краківський каштелян, а серед вищих державних посадовців – великий коронний маршалок41. За кожним сенатором і членом посольської Ізби закріплювалося певне місце сидіння, що відповідало престижності воєводств, а отже, їхньому політичному впливові. Важливість посольської Ізби засвідчувала її головна функція, що полягала в ухваленні спеціальних постанов, кожна з яких закріплювалася королівським підписом і таким чином ставала законом у межах Речі Посполитої.
За підрахунками вчених від 1573 до 1647 р. у Речі Посполитій відбулося 68 сеймів. Із них 45 засідань були звичайними, 11 – надзвичайними, 4 – конвокаційними, 4 – елекційними і 4 – коронаційними42. «Золотою шляхетською вольністю» вважалося право lіberum vetо (лат. вільно забороняю), за яким кожен депутат сейму міг заперечити те чи інше його рішення й у такий спосіб зірвати роботу шляхетського парламентського органу Речі Посполитої43. Відоме як право nіe pоzwalam, воно мало консолідувати послів від усіх земель держави на вальних сеймах. Це право остаточно утвердилося перед виборами на королівство Стефана Баторія. Коли на елекційному сеймі посли від різних воєводств висували різних кандидатів, то довгий час не могли дійти спільної думки, київський воєвода, український князь К.Острозький, від імені шляхти Київського та Волинського воєводств запропонував приймати ухвали лише за умови одностайного голосування всіх.
Довгий час lіberum vetо було тим механізмом, за допомогою якого сеймова меншість могла захистити свої права. Однак із часом сенатори, більшість з яких були великими магнатами-землевласниками, почали вміло використовувати цей принцип для блокування невигідних для них рішень. Єдиною противагою для «золотої вольності» стало право шляхти проводити свої зібрання – конфедерації. Від 1550 до 1600 р.
з 40 проведених сеймів було зірвано 9 засідань. Протягом першої половини XVІІ ст.
з 46 сеймових засідань зірвали всього 6, а в другій половині століття частка безрезультатних сеймів становила 1/344. Натомість із 15 скликаних під час правління короля Августа ІІІ Фридерика (1736–1763 рр.) відбувся лише один – вальний сейм 1736 р.
Право ветування кожним сеймовим делегатом того чи іншого рішення законодавчого зібрання впливало на погіршення міцності державного устрою та було обмежене лише після надзвичайного погіршення внутрішньополітичної ситуації у 60-х рр. XVІІІ ст.
Лише Конституція 3 травня 1791 р. скасувала цю правову норму.
Вищою апеляційною інстанцією для шляхетського стану був Коронний трибунал. Із його утворенням у 1578 р. щорічно (у вересні) відбувалися провінційні депутатські сеймики, на яких обирали представників до головної судової установи держави.
Членами Коронного трибуналу були обрані на провінційних сеймиках депутати – по 1-2 особи від кожного воєводства. Крім світських осіб, у трибуналі засідали й представники католицького духовенства. Судові справи, що надходили з українських земель Речі Посполитої, розглядали сесії (каденції), які наприкінці весни – на початку літа кожного року проводилися в Любліні. З часом свої трибунали утворювалися в межах воєводств. Зокрема, трибунал Київського воєводства виник у 1590 р.
Поряд із Коронним трибуналом діяв так званий Асесорський суд, який розглядав апеляції на вироки судів міст, суперечки між міськими громадами та магістратами, а також здійснював правове тлумачення королівських привілеїв щодо міст. Важливі функції виконував іще один вищий суд – референдарський. Він розглядав питання щодо королівських сіл і суперечки, що виникали під час розмежування королівських і приватних маєтностей. Контрольним органом щодо зазначених вище судів виступав сеймовий суд на чолі з королем, який відбувався під час проведення сеймів.
Судова система Речі Посполитої складалася з таких судів: королівського (трьох видів), асесорського, духовного (в тому числі нунціївського), едукаційного та шкільного, гродського, каптурового, комісарського, скарбового, компромісарського, копного, маршалкового, міського, підкормського, пограничного, поточного, референдарського, реляційного, сеймового, сільського, військового й обозного, бартного та ін.
Функції урядовця, які були схожими на повноваження прокурора, виконували у політико-правовій системі Речі Посполитої так звані інстигатори (від лат. іnstіgо – спонукати). На початковому етапі свого існування це були оскаржувачі у тих справах у королівських (реляційних, асесорських, референдарських) судах, які затягувалися.
Згодом компетенція інстигатора поширилася на злочини проти держави або володаря, на приватні справи, від розгляду яких відмовилися інші судові інстанції. Крім того, вони переймалися також занедбаними справами, де були відсутні інші ініціатори процесу. Інстигатор міг вносити скарги до трибуналу на державних урядовців, що розкрадали державний або королівський скарб. Після того, як набули чинності постанови сейму 1764 р., інстигатор міг утручатися до перебігу справ про фінансові зловживання в скарбових комісіях, а також обвинувачувати «міністрів», які зловживали становищем, і суддів, підозрюваних у хабарництві. Міг виступати у приватних справах за поданням потерпілої сторони. У Короні Польській інстигатори одержували «пенсію» розміром 6 тис. злотих щорічно45. Існувала також посада віце-інстигатора, який був заступником «великого» інстигатора.
Іще одним важливим елементом державно-політичного життя Речі Посполитої були шляхетські конфедерації. Спочатку вони збиралися лише у період безкоролів’я («генеральна конфедерація станів») для підтримки того чи іншого кандидата на королівський трон. Переделекційних «офіційних» конфедерацій відбулося всього дев’ять:
Розді л 4 після смерті Сигізмунда Августа у 1573 р., Стефана Баторія – 1587 р., Сигізмунда ІІІ – 1632 р., Яна ІІ Казимира – 1668 р., Міхала Корибута Вишневецького – 1674 р., Яна ІІІ Собеського – 1696 р., при Августі ІІ Саксонському – 1733 р. та Августі ІІІ Фридерику – 1764 р. На чолі кожної конфедерації стояв маршалок. Тишовецька конфедерація у 1655 р. мала на меті протидію шведській окупації Польщі, а тому надала великі повноваження коронним і польним гетьманам.
Голомбська конфедерація 1672 р. (в якій брали участь українські козаки на чолі з гетьманом М.Ханенком) утворилася для протидії опозиції магнатів на чолі з примасом Пражмовським, що виступали проти короля Міхала Корибута. У 1715 р. виникла Тарногородська конфедерація, яка протидіяла саксонським впливам Августа ІІ. Незважаючи на те що постанова «німого» сейму 1717 р. заборонила «великі» зібрання польської шляхти, вони й надалі продовжували відбуватися.
Великого поширення на українських землях Речі Посполитої шляхетські зібрання набули у XVІІІ ст. (зокрема, Барська конфедерація відбувалася протягом 1768–1771 рр.), що стало однією з причин повстання проти шляхетської влади на теренах Правобережної України. Досить часто конфедераційні акти вносилися до судових книг того чи іншого воєводства й таким чином ставали елементом правової системи Польсько-Литовської держави. Конфедерації поділялися на такі, що діяли на підтримку чергового монарха або ж проти нього. Останні дістали назву «рокошів» за назвою місцевості Ракосх, де на подібні сеймики збиралась угорська шляхта. Під час конфедерації шляхта мала право збирати свою вальну раду, яка часто ухвалювала рішення на противагу постановам варшавського сейму та королівським універсалам.
Конституція 3 травня 1791 р. заборонила проведення шляхетських конфедерацій.
3. Земські (місцеві) органи державного управління Важливою ланкою державної системи Речі Посполитої були регіональні зібрання шляхти – сеймики. Саме через них вища та середня шляхта реалізовувала своє право бути «політичним народом», а отже, брати участь в управлінні державою та виробленні загальнодержавної політики. Після Люблінської унії 1569 р.
таких налічувалося близько 70 (з них 24 приходилося на Литву) в усіх воєводствах республіки46. На елекційний сейм Станіслава Августа Понятовського у 1764 р. зібралося 5584 шляхтичі, тобто у середньому по 93 посли від кожного сеймику47. Значна частина сеймиків провадила свою діяльність на українських землях, тобто в межах Київського, Волинського, Брацлавського, Подільського, Руського, Белзького та Чернігівського воєводств48.
На засідання сеймику, який обов’язково відбувався напередодні варшавського сейму згідно з королівським листом, приїжджав чи приходив увесь загал місцевої шляхти. З її середовища обирався головуючий на сеймику – маршалок. Головним завданням цих шляхетських зібрань було висування послів на сейм Речі Посполитої та надання їм спеціальних наказів з власними вимогами. Воєводські сеймики ухвалювали так звані інструкції сеймикові (lauda), в яких виголошували всі потреби краю для їхнього затвердження на вальному сеймі Речі Посполитої. Одноголосно ухвалена 108 Розді л 4 земська сеймикова постанова (laudum terrestre) ставала елементом місцевого права.
При цьому правові норми різних воєводств часто мали свої особливості49.
Існували генеральні (де узгоджувалися позиції делегатів на сейм і сенаторів), елекційні (за скликанням воєводи на них висувалися кандидати до земських судових органів), каптурові (діяли під час безкоролів’я), депутатські (обирали депутатів до Коронного трибуналу)50 та реляційні (на яких сеймові посли звітувалися перед своїми виборцями) сеймики. Генеральний сеймик на теренах Малопольщі, куди адміністративно входили українські воєводства, відбувався у м. Корчин51. У тих містах, де відбувалися сеймики, їхні рішення вписували до гродських книг*, і саме відтоді вони набували правової чинності. Повноваження земських сеймиків, а через них і воєводської влади були надзвичайно великими. Зокрема, за правління короля Владислава ІV, згідно з рішеннями місцевих «парламентів», воєводства набували права мати власну скарбницю, куди збирали гроші з так званого чопового податку. А за часів Августа ІІ Саксонського у воєводствах за сеймиковими постановами творилися власні автономні військові уряди.
