Paradox
©
Fisana

Перейти к содержимому


Фотография

Политико-правовой статус гетьманщины


  • Авторизуйтесь для ответа в теме
Сообщений в теме: 44

#1 Broono

Broono

    CiЧовий дiд

  • Хорунжий
  • 2 833 сообщений
  • Откуда:Київ, Україна
  • Награды:
  • Создатель:Knights of Honor:TW, Гетьманат: TW
Регистрация: 18.дек.06
Слава: 323

Отправлено 07 Ноябрь 2007 - 20:12

Виктор ГоробецУКРАИНСКО-РОССИЙСКИЕ ОТНОШЕНИЯ И ПОЛИТИКО-ПРАВОВОЙ СТАТУС ГЕТМАНЩИНЫ (ВТОРАЯ ПОЛОВИНА XVII — ПЕРВАЯ ЧЕТВЕРТЬ XVIII ВЕКА)Развитие украинской исторической науки в конце 80-х — начале 90-х гг. текущего века позволило однозначно положительно решить проблему формирования национальной государственности на украинских землях на рубеже нового времени. Научно доказательные работы В. Смолия, В. Степанкова, В. Борисенка, Ю. Мыцика и других современных исследователей, которые продолжили научную традицию, заложенную в начале XX в. В. Липинским и С. Томашивским, убедительно доказали, что в результате Национальной революции 1648 — 1649 гг. в Европе возникло новое государственное образование — Украинская казацко-гетманская держава (Войско Запорожское).Менее единодушны исследователи в оценке политических реалий второй половины XVII — XVIII в., в частности, определения политико-правового статуса Украины в составе Российского государства. Сложность научного решения проблемы обуславливается, главным образом, двумя обстоятельствами: во-первых, недостаточной понятийной разработанностью отечественной юридической науки, прежде всего в области историко-правовой терминологии; во-вторых, известным несоответствием правовых норм, зафиксированных в межгосударственных соглашениях, и политических реалий исторического момента (вследствие чего при анализе нередко приходится юридическую сторону вопроса (de jure) отделять от фактического положения вещей (defacto).Политико-правовой статус Войска Запорожского до 1654 г. определяли нормы Зборовского 1649 г. и Белоцерковского 1650 г. соглашений с Речью Посполитой. Соглашения предусматривали сохранение за регионом, ограниченным сначала — согласно нормам договора 1649 г. — землями Брацлавского, Киевского и Черниговского воеводств, и — Киевского воеводства — в соответствии с договором 1650 г. прав административной автономии в составе Речи Посполитой. Однако de facto Украина на протяжении 1649 — 1654 гг. была независимым государственным образованием, полностью автономным как в сфере внутренней, так и внешней политики.Перманентная кровопролитная борьба с Польшей, что то с большим, то с меньшим размахом велась на протяжении шести лет, была направлена на то, чтобы добиться от польского руководства признания de jure факта существования нового государственного образования, а также объединения в границах единого «казацкого» государства всех этнически украинских земель, т. е. территорий Речи Посполитой, населенных православным «руським» народом. Выступая в поход против войск польского короля в мае 1649 г. гетман Б. Хмельницкий ставит перед украинской казацкой армией задачу полного разгрома противника с тем, чтобы гарантировать независимость «Руськой» (Украинской) державы, территория которой пролегла бы от Перемышля до московской границы 1.Однако исторические реалии конца 40-х — начала 50-х гг. XVII в. складывались весьма неблагоприятно для реализации поставленных задач. Геополитическая ситуация в регионе была такова, что руководство ни одной из соседних с Украиной стран не было заинтересовано в становлении на ее землях суверенного государства. Горький опыт военных компаний 1649 и 1651 гг., успешное завершение которых было перечеркнуто сепаратными действиями крымского хана, убедительно доказывало тот факт, что ханство исчерпало свои потенциальные возможности союзника Украины в борьбе за ее независимость. Крымские интересы совпадали с украинскими до тех пор, пока речь шла об ослаблении Речи Посполитой. Но после инцидентов под Зборовым и Берестечком очевидным явилось то, что Бахчисарай никогда не допустит решающей победы украинской армии, которая нарушила бы неустойчивое равновесие сил в регионе, позволяющее орде беспрепятственно развивать невольничий «промысел». Красноречивой иллюстрацией позиции официального Чигирина по отношению к Крыму в это время является свидетельство генерального писаря И. Выговского, высказанное в письме к думному дьяку Л. Лопухину в августе 1653 г.: «Татарам уже не верим, потому что утробу свою насытити ищут и мехи пенезми наполнити, а православных пленят и убивают...» 2.Внешнеполитические просчеты правительства Хмельницкого в Придунайском регионе привели к оформлению здесь в середине 1653 г. антиукраинской коалиции государств в составе Молдавии, Валахии и Трансильвании.Отсутствовали в правительственных кругах Украины также иллюзии относительно возможности разрешения конфликта с Польшей политическими методами. После смерти канцлера Е. Оссолинского в польском руководстве главенствующее место занимает радикально-консервативная группировка, которая стремится разрешить «украинскую проблему» только силой оружия. Поэтому, несмотря на поражение в битве под Батогом 23 мая 1652 г., польское правительство категорически отказывается обсуждать предложенные Хмельницким условия перемирия (следует обратить внимание, довольно мягкие условия, предусматривающие лишь подтверждающие Зборовских соглашений 1649 г.) и ставит задачу полного разгрома Войска Запорожского и признания казачеством условий «Ординации» 1638 г. 3Длительная война разрушила хозяйственный комплекс Украины, привела к обнищанию значительной части украинского общества, А это, в свою очередь, провоцировало возрастание социальной напряженности в обществе, существенно ограничивало социальную опору гетманской власти, подрывало боевую мощь украинской армии.Сложность ситуации, в которой находилась Украина в начале 50-х гг., вынуждает ее руководство к поиску надежных и сильных союзников по антипольской коалиции. Наиболее интенсивно в это время украинской дипломатией разрабатываются два направления — московское и турецкое. Украинско-турецкие контакты в начале 50-х гг. приобретают характер постоянно действующих и в середине мая 1653 г. к Хмельницкому прибывает турецкий посол Магмет-ага с султанской грамотой и атрибутами власти вассально зависимого от Порты правителя, заверяя гетмана, что ему «будет не так, как крымской хан, (султан) не будет тесноты никакие чинить» 4.Протурецкую ориентацию активно поддерживает определенная часть старшинского корпуса, однако более сильную поддержку в окружении Хмельницкого в это время имеет ориентация на Москву. Безусловно, что определяющим при выборе приоритетов внешнеполитической деятельности Украинского государства становится региональный фактор. Еще в апреле 1649 г. в разговоре с царским послом Г. Унковским Хмельницкий подчеркивал, что «от Владимерова святого крещения одна наша благочестивая християнская вера с Московским государством...» 5.Не безынтересно, что превалирующую роль при принятии Москвой решения о протекторате над Войском Запорожским сыграла как раз угроза принятия последним турецкой протекции. Информация относительно реальности такого развития событий, полученная от Выговского 20 июня 1653 г., вынуждает царское правительство прервать чрезвычайно длительный процесс обдумывания решения и уже через день, 22 июня, направить Хмельницкому письмо с сообщением о готовности Алексея Михайловича принять Войско Запорожское « под свою царского величества высокую руку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поношение» 6.(Аналогичные мотивы звучали и в постановлении Земского собора 1 октября 1653 г. о принятии Украины под «высокую царскую руку» 7).В исторической и историко-юридической литературе бытуют разные, подчас диаметрально противоположные взгляды относительно характера украинско-российского соглашения 1654 г. П. Кулиш, Г. Карпов, В. Мякотин, их последователи и эпигоны в российской дореволюционной историографии, а позже — вся советская официальная историческая литература отрицали договорные принципы акта 1654 г. В то же время Н. Костомаров, П. Шафранов, М. Грушевский, А. Яковлив, Н. Василенко, Б. Нольде, А. Оглобин и другие исследователи отмечали, что, несмотря на специфику подписанных документов (которые имели вид «прошения» Войска Запорожского и царского «пожалования» на него), есть все основания классифицировать акт как двусторонний межгосударственный договор.Бесспорно, что различие условий, в которых формировались политические культуры российского истэблишмента, а также вполне объективная разность стартовых возможностей сторон предопределили неадекватность подходов и разность концептуального выделения контрагентами переговорного процесса очертаний проектируемого союза. В частности, обращает на себя внимание тот факт, что украинская сторона никогда не ставила вопрос о безусловном вхождении украинских земель в состав Российского государства. Даже в критических условиях, которые имели место после Берестейской трагедии 1651 г., Хмельницкий, в разговоре с назаретским митрополитом Гавриилом (который выступал посредником в контактах гетмана с царем), высказывая свою готовность идти под руку московского монарха, вместе с тем, оговаривал намерения дать «... на себя договорное письмо за руками з болшим утверждением...» 8.Еще более показательным в этом отношении является заявление фактического ведомства Войска Запорожского генерального писаря (канцлера — как его титуловали зарубежные дипломаты) Ивана Выговского, который в ходе переговоров с царским послом Г. Богдановым подчеркивал: в случае готовности Алексея Михайловича принять Украину под свое покровительство он лично поедет в Москву «... о тех о всех статьях учнет договариваться, на которых статьях тому быть, что им быть под его государевою высокою рукою» 9.Концептуальное видение украинской стороной принципиальных основ союза с Москвой, изложенное в гетманском проекте от 17 февраля 1654 г. 10 свидетельствуют о ее желании гарантировать нерушимость общественно-политического и социально-экономического укладов национальной государственности, обеспечении суверенитета Войска Запорожского как в сфере внутренней, так и внешней политики. Проект убедительно свидетельствовал о желании украинских политиков не включить Украину в состав Российского государства, а установить с ним отношение протектората-вассалитета (документ, в частности, содержит ссылки на прецедент взаимоотношений Придунайских княжеств с турецким султаном) — отношений, довольно характерных для Европы рубежа средних веков — нового времени.Отсутствие инструкции («наказа») на переговорах с украинским руководством главе царской делегации боярину В. В. Бутурлину (сохранилось лишь упоминание о том, что 10 октября 1653 г. по пути в Украину в с. Семеновском боярин вместе с грамотой Алексея Михайловича на имя Б. Хмельницкого получил также «наказ ... по чему им, будучи у гетмана, государево дело делать...» 11) не позволяет адекватно реконструировать позицию российской стороны относительно проектируемого характера отношений с Украиной. Основываясь на опосредованных свидетельствах, в частности, анализируя политический курс Москвы по отношению к Войску Запорожскому в последующее время, можно с большой долей уверенности предположить, что ментальные ориентиры российских политиков, формировавшиеся под влиянием вековой традиции московской правящей династии «собирания земель русских», обуславливали их оценки акта 1654 г. как продолжения «собирательной» практики по отношению к «ранее утерянным» Киевскому и Черниговскому княжествам.Сложность обстановки, в которой пребывало руководство Войска Запорожского, его крайняя заинтересованность в вовлечении России в войну против Речи Посполитой не позволило украинским политикам последовательно и категорично отстаивать собственную позицию — сначала в январе 1654 г., на переговорах в Переяславе, а позже, в марте сего же года, в Москве. Вследствие давления московских политиков в заключительные документы соглашения были внесены положения, предусматривавшие подчинение украинских финансов царской казне, а также подотчетность внешнеполитической деятельности гетманского правительства Москве, при запрете на самостоятельные сношения с варшавским и стамбульским дворами.Несмотря на внесенные российской стороной дополнения и изменения, ограничивающие суверенитет украинского руководства, в целом, Украина и после 1654 г. сохранила свою государственность. Объединение с Российской монархией произошло на правах широкой политической автономии Украинского государства, поэтому межгосударственная связь приобрела форму своеобразной конфедерации государств, под верховенством династии Романовых. В правовом отношении зависимость Войска Запорожского от российского монарха соответствовала нормам протектората-вассалитета (правда, в более жестких формах, нежели того желало германское правительство).В силу различных причин (как объективного, так и субъективного плана) на протяжении 1654 — 1657 гг. правовые нормы Переяславско-Московского соглашения соблюдались не в полной мере и зависимость Войска Запорожского от царя de facto перевоплотилась в норму номинального вассалитета, при котором украинские финансы бесконтрольно находились в распоряжении гетмана, точно так же и ограничение во внешнеполитической деятельности полностью игнорировалась Чигирином (чему в немалой степени способствовали польско-российские переговоры в Вильно в 1656 г., которые в Украине расценивались не иначе как сепаратные и абсолютно вредные с точки зрения украинских интересов). Курс Москвы на примирение с Речью Посполитой, игнорировавший намерения украинского руководства добиваться освобождения из-под власти польского короля западно-украинских земель, вынуждает Хмельницкого в октябре 1656 г. подписать договор о дружбе с Трансильванией 12, а с начала 1657 г. значительно активизировать переговорный процесс со Швецией. 10 января 1657 г. гетман направляет сильный экспедиционный корпус А. Ждановича (15 — 20 тыс. казаков) на помощь трансильванскому князю Ракоци 13, воюющему против Польши, чем недвусмысленно демонстрирует несогласие со внешнеполитическим курсом Москвы и нежелание считаться с условиями Виленского перемирия.Резко диссонировало с ними и продолжение переговоров с представителями шведского короля (против чего неоднократно выступала и московская сторона), а также достижение предварительных договоренностей относительно подписания договора о дружбе с союзником Швеции — брандербургским курфюрстом Фридрихом-Вильгельмом (июнь 1657 г.) 14.Планы приведения правовых норм союза в соответствие с реалиями жизни, а главное — с политическими перспективами развития украинской государственности, занимали одно из приоритетных мест в политике Хмельницкого. Также и правительство Алексея Михайловича неоднократно демонстрировало неудовлетворенность как юридической, так и фактической стороной украинско-российских отношений. В частности, довольно серьезные претензии и в достаточно жесткой форме были предъявлены гетману во время визитов в Украину головы московских стрельцов А. Матвеева (январь 1655 г.), думного дьяка Л. Лопухина (апрель 1656 г.), стольника В. Кикина (июнь 1656 г. и февраль 1657 г.) и особенно — окольничего Ф. Бутурлина (июнь — июль 1657 г.) 16.Вопрос о степени подчиненности Войска Запорожского Москве стал стержневым во внешнеполитической деятельности гетмана Ивана Выговского, вылившись в конце 1658 — начале 1659 гг. в широкомасштабный вооруженный конфликт бывших союзников.Попытку конституирования принципов номинального вассалитета во взаимоотношениях с царем предпринял осенью 1659 г. и гетман Юрий Хмельницкий, предложив на переговорах с российским послом Н. Трубецким, так называемые, Жердовские статьи — проект, который в полной мере учитывал уроки предыдущей истории украинско-российских отношений и был призван закрепить основы политической автономии Украины. Документ, в частности, содержал положения, запрещающие любые контакты населения Гетманщины с царским двором без особого на то разрешения гетманского правительства; требовал обязательного подчинения гетману царских войск, вступающих на подвластную гетману территорию; предусматривал другие гарантии невмешательства царского правительства во внутренние дела Войска Запорожского, а также — снятие предыдущих ограничений в сфере внешней политики 16.Однако присутствие на Переяславской раде II (октябрь 1659 г.) значительного контингента российских войск, рост на Левобережье промосковских тенденций (чему, безусловно, способствовал крах политики Выговского, прежде всего в сфере социальных отношений) — все это в конечном результате позволило Трубецкому не только отклонить Жердовский проект, но и навязать украинской стороне ущемляющие ее интересы фальсификат договора 1654 г. (в редакции 14 статей) и 18 пунктов новых статей, которые существенно ограничивали суверенитет гетманского правительства как в сфере внешней, так и внутренней политики. В частности, Переяславские статьи 1659 г. ставили под контроль царского правительства процедуру избрания гетмана, предписывая новоизбранному украинскому правителю после избрания ездить к государю, который, утвердив правомерность элекции «пожалует гетмана по чину: булаву и знамя и на гетманство свою государеву жаловальную грамоту ему велит» 17. С этих пор гетманскому правительству запрещалось самостоятельно проводить внешнюю политику, объявлять войну или предоставлять военную помощь кому бы то ни было без соответственного указания царя. Российские военные гарнизоны, помимо Киева (где они находились с весны 1654 г.), вводились в Переяслав, Нежин, Чернигов, Брацлав, Умань. Кроме того, договор содержал в себе ряд других ограничений властных прерогатив гетмана и старшины.Таким образом, Переяславские статьи 1659 г. трансформировали политическую автономию Украинского государства в административную, а конфедеративная связь государств превращалась в — федеративную.Жесткий диктат Трубецкого на переговорах в Переяславе (стремясь вынудить Ю. Хмельницкого к уступкам, воевода открыто угрожал возобновить боевые действия), неуступчивость царского правительства при попытке гетмана аннулировать некоторые явно ущербные для украинских интересов положения соглашения (миссия А. Одинца и П. Дорошенко в Москву в декабре 1659 г. 18) спровоцировали новый украинско-российский разрыв и подписание Хмельницким осенью 1660 г. Слободыщенского трактата с Речью Посполитой.Однако этот шаг Хмельницкого, равно как и продолжительная упорная борьба гетмана П. Дорошенка во второй половине 60-х — начале 70-х гг., уже были не в состоянии изменить ход истории, преодолев фатальное для Украины развитие геополитической ситуации в регионе, добиться для национального государства если не полной независимости, так хотя бы конституирования прав политической автономии под протекторатом Речи Посполитой, Османской империи или Российского государства.Безрезультатно закончилась и попытка царского правительства полностью ликвидировать автономию Левобережной гетманщины, предпринятая осенью 1665 г. (так называемые московские статьи И. Брюховецкого). Действия царской администрации, направленные на реализацию положений договора 1665 г., провоцируют возрастание на Левобережье антимосковских настроений. Спорадические вооруженные выступления (наибольший размах выступления получили на Переяславщине в середине 1666 г.) в начале 1668 г. под влиянием сообщений о результатах Андрусовского перемирия перерастают в широкомасштабную украинско-российскую войну.Своеобразным компромиссом деморализованной Руиной левобережной старшины и истощенного беспрерывными боевыми действиями в Украине царского правительства стал Глуховский договор 1669 г. В принципиальном отношении соглашение повторило положения статей Ю. Хмельницкого, возвращая таким образом гетманщине права административной автономии (естественно, учитывая условия Андрусовского перемирия, речь шла уже не о всей Украине, а лишь о ее левобережном регионе).Глуховские статьи, наряду с договором 1659 г., были положены в основу последующих украинско-российских договоров, а именно: 1672, 1674, 1687 гг. Вместе с тем, при избрании на гетманство как И. Самойловича, так и И. Мазепы, в политике Москвы четко прослеживалась тенденция на ограничение автономных прав гетманата. В частности, наиболее принципиальные нововведения Конотопских статей 1672 г. заключались в денонсации положений договора 1669 г. об обязательности присутствия представителей Войска Запорожского на переговорах с Речью Посполитой, а также невозможности будущих территориальных приобретений гетманата. А в договор 1687 г. российский представитель князь В. Голицын включил положения, ограничивающие прерогативы гетманской власти в сфере поземельных отношений, запрещающие украинским правителям своей властью прекращать действия в Украине указов центрального правительства.Незаурядные политические способности гетмана И. Мазепы позволили ему добиться полного расположения и доверия со стороны Петра I, что, в свою очередь, способствовало укреплению гетманской власти и фактического расширения ее прерогатив по сравнению с закрепленными в украинско-российских договорах полномочиями. Мазепе даже удается реанимировать некоторые внешнеполитические функции гетманата — с разрешения царя он устанавливает постоянные дипломатические контакты с польским двором, молдавским господарем, предводителями татарских орд 19.Однако объективный ход развития государственной идеи в России, во главе угла которой лежала задача построения мировой империи, оставляла все меньше перспектив для сохранения украинской автономии. Планы реформирования государственного устройства гетманата, о чем Петр I и его приближенные неоднократно высказывались начиная с 1704 г. (наряду с важными внешнеэкономическими соображениями) и послужили главной причиной разрыва Мазепы с царем.В годы гетманства П. Скоропадского (1708 — 1722) Украина формально сохранила за собой права административной автономии, конституированные договорами второй половины XVII в., поскольку Петр I, отказавшись в 1709 г. подписать новый договор с гетманским правительством, вместе с тем, неоднократно заявлял о сохранении действия предыдущих соглашений. Однако фактическое развитие украинско-российских отношений в пост-мазепинское время явственно свидетельствовало о начале принципиально нового этапа в истории украинской государственности. В частности, правительство Петра І в июле 1709 г. учредило в Украине институт царских резидентов, поставив таким образом гетмана под пристальный контроль центрального аппарата власти; активно вмешивалось в кадровую политику гетманата; распространяло на украинскую территорию некоторые положения российского уголовного кодекса и регламентационных указов в области торговли.Учреждение в 1722 г. в Украине российской властной структуры — Малороссийской коллегии и, особенно, осуществление ею реформ государственного устройства Гетманщины 20 знаменовали собой ликвидацию автономного статуса Войска Запорожского, поскольку основные признаки административной автономии, а именно: самоуправление при проведении внутренней политики и его функционирование на основе собственного законодательства, в это время Украиной были утеряны. Правительство Петра I de facto ликвидирует в Украине институты гетманства и генеральной старшины, передав их функции Малороссийской коллегии; украинские финансы в полном объеме привлекаются в общеимперскую казну; в украинское судо- и делопроизводство целенаправленно внедряются российские правовые кодексы и делопроизводственные нормы.К началу 1725 г. Украина стояла на пороге полной инкорпорации ее земель в состав Российской империи и ассимиляции ее гражданского общества. И лишь смерть императора Петра I и последовавший за ней процесс пересмотра принципов государственной политики, в том числе и по отношению к Украине, затормозило осуществление этих задач, дав возможность некоторым признакам украинской автономии просуществовать вплоть до начала 80-х гг. XVIII в.Примечания 1 Львовская научная библиотека им. В. Стефаника, Отдел рукописей. Ф. 5 Оссолинских. Д. № 189/11. Л. 264. 2 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. Т. 3. М., 1954. С. 366. 3 Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій половині XVII — XVIII ст.: проблемы державотворення. К., 1993. С. 19. 4 Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. К., 1993. С. 326. 5 Воссоединение Украины с Россией. Т. 2. С. 152 — 153. 6 Акты Юго-западной России (далее Акты ЮЗР). Т. 10. СПб., 1878. С. 4. 7 Там же. С. 18. 8 Воссоединение Украины с Россией. Т. 3. — С. 121 — 122. 9 Там же. С. 120. 10 Акты ЮЗР. Т. 10. С. 449. 11 Воссоединение Украины с Россией. Т. 3. С. 425. 12 Акты ЮЗР. Т. 3. Спб., 1861. С. 557. 13 Документы Богдана Хмельницкого (1648 — 1657). К., 1961. С. 551. 14 Там же. С. 597; Олялин Д. Українсько-бранденбурзькі політичні зносини в XVII ст. // Записки наукового товариства ім. Щевченка. Т. 151. С. 151 — 179. 15 См.: Акты ЮЗР. Т. 3. С. 576 — 580; Сибирский сборник. Т. 1, Ч. 2. М., 1845. С. 7; Грушевский М. С. Історія України — Русі. Т. 9. К., 1931. С. 1032 — 1033; 1205 — 1206. 16 Акты ЮЗР. Т. 4, СПб., 1863. С. 255 — 257; Т. 15. СПб. С. 256 — 258. 17 Там же. Т. 4. С. 263. 18 Там же. Т. 5. СПб., 1867. С. 1 — 7. 19 Источники малороссийской истории, собр. Д. Н. Бантышом-Каменским. Ч. 1. М., 1858. С. 317. 20 См.: Российский государственный архив древних актов. — Ф. 124. Оп. 3. Д. 505, 508, 560, 604, 616 и др.

Сообщение отредактировал Broono: 07 Ноябрь 2007 - 20:13

  • 0

"Мы восхотели объявить во всей Нашей Империи… что Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских казаков… Сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империею Нашею и пред самым вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное... Нет теперь Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно же и казаков сего имени…" 5 августа 1775 года, манифест Екатерины ІІ «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии»
"Я- "Град", я не хочу ничего решать, я хочу фыщ-фыщ-фыщ!"
"Есть люди, в которых живёт Бог. Есть люди, в которых живёт дьявол. А есть люди, в которых живут только глисты." Ф.Раневская
 


#2 Стрiлець

Стрiлець

    Кошовий Осавул

  • Старшина
  • 5 993 сообщений
  • Откуда:Санкт-Петербург
  • Прозвище:Странник
  • Награды:
Регистрация: 01.фев.07
Слава: 471

Отправлено 07 Ноябрь 2007 - 20:18

Изображение'Click here to open new window';}" onmouseover="if(this.resized) this.style.cursor='hand';" onclick="if(this.resized) {window.open('http://totalwars.ru/board/style_images/to_u.gif');}" /> Broono
Хорошая статья. А какой вопрос дискутируем?
  • 0
Кто говорит: «я люблю Бога», а брата своего ненавидит, тот лжец: ибо не любящий брата своего, которого видит, как может любить Бога, Которого не видит?
И мы имеем от Него такую заповедь, чтобы любящий Бога любил и брата своего.


Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить.
І таку ми заповідь одержали від Нього: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого.»

1 Іоанна.4:20.21

#3 Broono

Broono

    CiЧовий дiд

  • Хорунжий
  • 2 833 сообщений
  • Откуда:Київ, Україна
  • Награды:
  • Создатель:Knights of Honor:TW, Гетьманат: TW
Регистрация: 18.дек.06
Слава: 323

Отправлено 07 Ноябрь 2007 - 20:26

Изображение'Click here to open new window';}" onmouseover="if(this.resized) this.style.cursor='hand';" onclick="if(this.resized) {window.open('http://totalwars.ru/board/style_images/to_u.gif');}" /> Broono
Хорошая статья. А какой вопрос дискутируем?

А просто задолбало када камрады не зная матчасти говорят об отношениях Украины с Москвой тех времён. А тут как раз эдак вкратце всё изложено. Хоть выступлению Выговского уделена одна строчка вообще, а про Конотоп- ни слова. Могу восполнить пробел, кстати :D Сори что на украинском- на русском, по понятным причинам, битва описана куда короче...

Конотопська битва.

Передісторія
Ця битва відбулася під час того періоду української історії, яку прийнято називати Руїною — добою по смерті Богдана Хмельницького, часу відвертої громадянської війни, інтервенції сусідів України і подальшого знищення залишків надбань минулих років визвольної війни. Протиріччя між Московським урядом, який після смерті Хмельницького посилив своє втручання в справи Гетьманщини продовжували загострюватися. З приходом до влади нового гетьмана Івана Виговського московські воєводи в багатьох містах, і зокрема в Києві, почали відкрито підтримувати українську опозицію Виговському і фактично сприяли загостренню громадянської війни в Україні. В цих умовах Виговський був вимушений укласти Гадяцький договір 1658 р., за яким Україна отримувала рівноправне місце в Речі Посполитій поряд з Польщею та Литвою, заборонялася Унія та гарантувалися права Православної Церкви. Після цього уряд Московії перейшов від підбурювання громадянської війни до відкритого збройного вторгнення в Україну восени 1658 року. З'єднавшись з ворогами Виговського — Безпалим, осаулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армія Г. Ромодановського захопила низку українських міст і по звірячому вирізала не тільки прихильників гетьмана, але також і грабувала мирне населення. Літописець того часу так описує пограбування Ромодановським Конотопа:

"Він, зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав « що: винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені.»[1]
Така поведінка московського війська схиляла на бік Виговського все більше цивільного населення, козаків. Тим часом велика Московська армія (більш ніж 150 000 чол.) на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. До московського війська приєдналися деякі козаки — вороги Виговського в громадянській війні — на чолі з новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Незвжаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся та з чотирьохтисячним загіном козаків боронив Конотопську фортецю. Велика московська армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року.


Облога Конотопа
Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укріплення Конотопа були досить міцними, до того ж фортецю в багатьох місцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерію та артилерію близько від міста. О п'ятій годині ранку 21 квітня, після молебня, князь Трубецькой почав приступ; місто обстріляли з гармат, почався бій. Деяким московським загонам вдалося вдертися в фортецю, але козаки Г. Гуляницького мужньо боронилися та вибили загарбників з міста з великими втратами.

Після такого фіаско Трубецькой вже не наважувався йти на прямий присуп, а натомість продовжував обстріл міста з гармат та почав засипати землею рів. Проте вночі козаки використовували той ґрунт для укріплення валів фортеці і робили вилазки та зненацькі напади на московські загони навколо міста. Постійні напади козаків вимусили Трубецького перенести табір війська на 10 км від міста в урочище Таборище на південній околиці села Підлипного і таким чином розділити армію між табором і військами навколо Конотопу. За деякими оцінками тільки на облозі Конотопу московські війська втратили близько 10000 чоловік.

Аж до 29 червня, цілих 70 днів, чотирьохтисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти 150000 тисяч війська Трубецького, що надало Виговському змогу організувати свою власну армію, отримати допомогу від Польщі і Криму і навіть залучити найманців. До козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чол. Було досягнуто домовленності з Кримським Ханом Мухамедом-Ґіреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська.


Битва

Армія Виговського включно з Ордою тим часом продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. В 24 червня під с. Шаповалівкою був розбитий невеликий передовий загін московитів, і від полонених дізналися, що Трубецькой знаходиться вже не біля Конотопа, і що він не очікував підходу союзників так скоро. На основі цих відомостей було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від с. Соснівки — табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові Гуляницькому, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. Рано вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кіннота Трубецького контратакувала козацький загін і Виговський відступив за ріку Соснівку в напрямку свого табору.

Наступного дня, у суботу 28 червня Трубецькой відіслав 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через ріку Соснівку і розбив табір на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом п'ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, будучи непоміченим захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї.

Рано вранці 29 червня 1659 р. невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич, залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в село Соснівку, козаки трьома пострілами з гармати та трьома вогневими стрілами дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але тяжка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля річки. В цей час з флангу вдарили татари — московська армія опинилася в оточенні; почалася різанина. Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війска Пожарського, а сам він був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими. Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно вирізали. Поставши зв'язаним перед ханом, Пожарський, за переказами літописців, плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це татари миттєво відтяли йому голову і відіслали її з полоненим до табору Трубецького.

Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського кордону.


Наслідки та значення

Звістка про поразку під Конотопом дійшла врешті-решт і до Москви. Російський історик XIX сторіччя С. М. Соловйов описує реакцію царя на сумну звістку таким чином:

"Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецкой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні по государеву указу люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ відїжджає за Волгу, за Ярославль".
Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах. Незважаючи на великі сподівання та на героїзм козаків, особливо загону Григорія Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни.

Сообщение отредактировал Broono: 07 Ноябрь 2007 - 20:33

  • 0

"Мы восхотели объявить во всей Нашей Империи… что Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских казаков… Сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империею Нашею и пред самым вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное... Нет теперь Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно же и казаков сего имени…" 5 августа 1775 года, манифест Екатерины ІІ «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии»
"Я- "Град", я не хочу ничего решать, я хочу фыщ-фыщ-фыщ!"
"Есть люди, в которых живёт Бог. Есть люди, в которых живёт дьявол. А есть люди, в которых живут только глисты." Ф.Раневская
 


#4 Zheleznyak

Zheleznyak

    CiЧовий дiд

  • Шляхта
  • 2 606 сообщений
  • Откуда:Шведская могила
  • Прозвище:ГудВин
  • Награды:
Регистрация: 15.фев.07
Слава: 131

Отправлено 08 Ноябрь 2007 - 11:18

Изображение'Click here to open new window';}" onmouseover="if(this.resized) this.style.cursor='hand';" onclick="if(this.resized) {window.open('http://totalwars.ru/board/style_images/to_u.gif');}" /> Broono
Вся вышеизложенная история про Конотопскую битву перекрывается окончанием статьи.

Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

Да и про Мартина Пушкаря - ни слова <_<
  • 0
Москалі перетворюють тебе в москаля (с)

#5 Broono

Broono

    CiЧовий дiд

  • Хорунжий
  • 2 833 сообщений
  • Откуда:Київ, Україна
  • Награды:
  • Создатель:Knights of Honor:TW, Гетьманат: TW
Регистрация: 18.дек.06
Слава: 323

Отправлено 08 Ноябрь 2007 - 12:12

Изображение'Click here to open new window';}" onmouseover="if(this.resized) this.style.cursor='hand';" onclick="if(this.resized) {window.open('http://totalwars.ru/board/style_images/to_u.gif');}" /> Broono
Вся вышеизложенная история про Конотопскую битву перекрывается окончанием статьи.
Да и про Мартина Пушкаря - ни слова <_<

Пушкар Мартин († 1658), полк. полтавський (з 1648). По смерті Хмельницького і виборі гетьманом І. Виговського П. створив проти нього, разом з запор. кошовим Я. Барабашем, сильну опозицію проти «прополь.» орієнтації гетьмана. П. підбурював проти Виговсьиого коз. чернь і селянство, які були невдоволені «простаршинською» політикою гетьмана, і діяв у тісному зв'язку з моск. урядом, який намагався ще більше поглибити суспільні суперечності серед населення України та використати внутр. розбиття коз. старшини для посилення своїх впливів в Україні. Вже в кін. 1657 на півд. Лівобережжі вибухло повстання сел. мас — т. зв. дейнеків (від дейник — дрючок). Виговський спершу хотів порозумітися з П., але коли це не вдалося, мусів придушити повстання П. силою. 1. 6. 1658 під Полтавою військо Виговського розгромило повстанців П., що був забитий у тому бою.

Пожалуйста :hi:
А фразы насчёт "широкого загалу"- так правильно камрад писал выше- Свободу, Равенство и Братство попожжее французы придумали. Так что с проявлениями анархии, несомненно, соответствовавшей "інтересам широкого загалу" тогда было принято бороцца. И мне кажется, что Вы путаете Московскую власть XVIIвека с Российской властью 17 года- в XVIIвеке не комунисты пришли в Украину, а такие же помещики. И так же закрепощали крестьян.

Добавленно - [mergetime]1194508869[/mergetime]

Сразу и про Выговского приведу материал, ато камрад Гринфут почемуто его поляком считает :D
Сори что по украински- такой материал переводить долго слишком, ну да кто заинтересуется- поймёт думаю, не южно-китайский диалект всётаки ;)

Рід Виговських
Іван Виговський народився на початку XVII ст. на Київщині. Він походив з старовинної української православної шляхти, родове гніздо якої було у Вигові, що на Овруччині в Київському воєводстві. Дане відгалуження роду називалося Лучичі-Виговські, оскільки було пов'язане ще й з Лучичами. Виговські були пов'язані також з іншими родами, насамперед знаменитими Глинськими. Серед останніх досить назвати Михайла Глинського (помер у 1534 р.) — князя, котрий на початку XVI ст. підняв повстання української та білоруської шляхти проти польсько-литовської католицької експансії. Його племінниця Олена Глинська була дружиною великого князя московського Василя III й матір'ю першого московського царя Івана IV. Щоправда, в останніх генеалогічних дослідженнях заперечується зв'язок Виговських з Глинськими і висувається гіпотеза про походження роду від Болсуна (Чорногуба) або Коркошка -вихідців з орди, що потрапили в Україну у часи князя Володимира Ольгердовича або великого князя Вітовта (кінець XIV -перша третина XV ст.) й започаткували роди Болсуновських, Давидовичів-Виговських, Лучичів-Виговських та ін.


[ред.] Батько I.Виговського
Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський служив у київського митрополита Петра Могили — видатного церковного і культурного діяча України та Молдавії, джерела вказують, що О. Виговський мав у своїй власності містечко Гоголів на землях сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутній генеральний писар і гетьман. Остап Виговський підтримував міцні зв'язки з Адамом Киселем, котрий активно боровся в першій половині XVII ст. проти дискримінації православної церкви. Пізніше, в роки Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. О. Виговський осяде в Києві, де стане намісником Київського замку. Він мав чотирьох дорослих синів (Іван, Данило, Костянтин, Федір) та двох дочок. Після поразки І. Виговського й ліквідації Москвою української незалежності до Сибіру було відправлено бiльшiсть його родичiв.


[ред.] Роки навчання
Про молоді літа майбутнього гетьмана майже нічого невідомо. Він дістав добру освіту, ймовірно в Києво-Братському колегіумі, чудово володів крім рідної української мови ще й церковнослов'янською, польською, латинською, непогано знав російську мову, був вмілим каліграфом. Згідно із Самійлом Величком Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах». Не випадково він пізніше виступав як покровитель вище згаданого колегіуму, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем — ректором Києво-Могилянського колегіуму в 1653-1655 рр., ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655-1672 рр., письменником, теологом та істориком. Не було випадковістю й те, що в ході розвитку українсько-російських відносин саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні посудини і ризи. З листа Виговського до Никона від 22.08.1653 р. довідуємося, що останні були йому потрібні для Свято-Троцької церкви у Чигиринському монастирі, яку генеральний писар збудував своїм коштом.


[ред.] Шлюби
Приблизно наприкінці 20-х рр. ХVII ст. Виговський бере свій перший шлюб, про який майже нічого невідомо. Від нього він мав дочку Мар'яну, котра була одружена з українським православним шляхтичем Михайлом Гунашевським — автором відомого Львівського літопису, який служив у Генеральній канцелярії в роки Національно-визвольної війни, виконував дипломатичні доручення Б. Хмельницького, пізніше став київським протопопом (1657 р.), потім (у 1667-1672 рр.) - перемишльським кафедральним пресвітером. Овдовівши, Виговський взяв другий шлюб 1656 р. з Оленою Стеткевич — дочкою українсько-білоруського шляхтича, новогрудського каштелянина Богдана Стеткевича — одного з покровителів Києво-Могилянського колегіуму, фундатора Кутеїнського православного монастиря, який мав маєтності в Білорусії (Оршанський повіт). Через свого тестя Виговський увійшов у родинні зв’язки з рядом відомих українських і білоруських князівських та шляхетських родів, наприклад, з князями Соломирецькими.


[ред.] Служба у вiйську Речі Посполитої
Свою військову кар'єру Виговський розпочав «товаришем» у кварцяному війську Речі Посполитої, з якого складався кістяк польської армії. В роки правління короля Владислава IV (1632-1648 рр.) Виговський відзначився у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господня», тобто — турецько-ногайсько-татарської агресії. В 1638 р. він став писарем при Яцеку Шемберкові — комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким у 1638-1648 рр. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився та увійшов у тісніші контакти з Б. Хмельницьким — тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького. Принаймні вони зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу(нині с. Маслів Миронівського райну).

Виговський був спочатку ротмістром кварцяного війська і в склад авангарду карателів, очолюваного Стефаном Потоцьким, брав участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків (16 травня 1648 р.) він бився хоробро, але потрапив у полон. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував Богдан Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Гірея III за коня. Тоді Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити i додержав її.


[ред.] На службi козацтву

[ред.] Особистий писар Богдана Хмельницького
Виговський став спочатку особистим писарем гетьмана та ймовірно, супроводжував Хмельницького у переможному поході 1648 р. Під час облоги Львова Хмельницький послав Виговського до трансільванського князя Д'єрдя Ракоці, про що згадував сам гетьман у своєму листі від 27.11.1648 р. Завдання цієї місії полягало в укладенні союзу. Це було перше українське посольство до Трансільванії, й у подальшому справа таки дійде до союзу з нею (1656 р.). Будучи спочатку особистим писарем гетьмана, Виговський швидко здобуває авторитет і робить блискучу кар'єру. Брав останній участь й у кампанії 1649 р. Тоді він став головним поряд з гетьманом упорядником «Реєстру Війська Запорозького 1649 — початку 1650 рр.» Цей же документ згадує про Виговського вже як про генерального писаря. Новий генеральний писар виступає навіть як співавтор деяких важливих універсалів Б. Хмельницького, нерідко сам пише їх з волі гетьмана.


[ред.] Голова Генеральної канцелярії
За короткий час Виговський створив потужну та високоефективну Генеральну канцелярію. Ця установа була по суті Міністерством закордонних справ і одночасно — внутрішніх. Вона стала тим самим генератором, який згідно з волею гетьмана й ради Війська Запорозького приводив у рух численні привідні паси державної машини. Сюди надходила військово-політична інформація з усіх кінців України і зарубіжних держав, тут приймалися та звідси відправлялися численні посольства, ухвалювалися важливі рішення, котрі поруч з військовими перемогами визначали долю України. Щоб створити таку потужну державну машину й керувати нею, потрібен був величезний талант адміністратора та політика.

Уряд генерального писаря зусиллями Виговського був піднесений до другого після гетьмана, і не випадково західні джерела називають з цього моменту генеральних писарів канцлерами. Хоча склад та механізм функціонування Генеральної канцелярії й донині залишаються недостатньо вивченими, однак можна назвати тих, хто були найближчими співробітниками Виговського. Це М. Гунашевський, про якого вже говорилося, Силуян Мужиловський, шляхтич Соболь, білорус Ярмолович, П'ясецький, ймовірно, Федір Погорецький, Захар Шийкевич — майбутній генеральний писар Лівобережної Гетьманшини у 60-х і 80-90-х рр. XVII ст. Джерела вказують на те, що в Генеральній канцелярії працювали 12 шляхтичів, котрі перейшли на бік повстанців, але на ім'я називають лише одного. Залучали до виконання дипломатичних місій також іноземців, наприклад, грека Івана Мануйлова та серба Василя Данилова. Залучав Виговський до таких місій і свого батька й братів, навіть слуг та челядників.

Існують підстави вважати, що саме Виговський відіграв одну з провідних ролей у формуванні розвідки й контррозвідки України. Ще на початку 1649 р. полковник Максим Нестеренко послав до Польщі з Переяслава 2000 розвідників. Проте пізніше керування цими справами переходить до Виговського. Не випадково агентом останнього був татарський товмач великого візира Сефер Кази-аги, котрий під час сепаратних польсько-кримських переговорів під Кам'янием-Подільським у грудні 1653 р. передав генеральному писарю відомості про їхній зміст. Не випадково агентом Виговського в Стамбулі був серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкінці 1653 р. Таким же агентом був і грек Теодозій Томкевич — львівський купець та міщанин, котрий, до речі, брав участь й у дипломатичних контактах уряду з урядами Речі Посполитої та Швеції (1658 р.). Отже, завдяки саме Виговському було створено широку агентурну мережу яка сповіщала гетьмана про все важливе, що діялося не тільки в Україні, але й у Польщі, Литві, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, Османській імперії, Кримському ханстві, придунайських державах. Ця мережа української розвідки була настільки розвинутою, що навіть і через 25 років лунали скарги польських вельмож на те, що козаки (вже у часи Петра Дорошенка) знають про всі задуми короля. Вони пропонували «добре пошукати» агентів серед українців, що входили в оточення короля Яна ІІІ Собеського.


[ред.] Останнi роки Богдана Хмельницького
Після кампаній 1648-1649 рр. Виговський брав участь у поході 1650 р., котрий завершився взяттям столиці Молдавського князівства — Ясс. За умовами капітуляції господар Василь Лупул мав віддати свою доньку Розанду заміж за старшого сина гетьмана — Тимофія. Відзначимо, що цей шлюб було взято в 1652 р., і весільний ескорт до Молдавії очолював саме Виговський. 1651 р. він брав участь у Берестецькій битві, причому саме його з Хмельницьким насильно забрав з поля бою хан. Вирвавшись з неволі, Виговський вжив енергійних заходів для мобілізації додаткових військ, громив під Паволоччю орду, яка поверталася до Криму, обтяжена ясиром. Рішучі дії Виговського змусили ординців прискорити відновлення союзу з Україною. Він відіграв важливу роль також в організації оборони Білої Церкви, та укладенні нового мирного договору (28.11.1651 р.), що правда, тяжчого в порівнянні із Зборівським.

У 1652 р. українська армія взяла переконливий реванш над поляками за поразку під Берестечком, і в цій битві брав участь також Виговський. У 1653 р. він відіграв активну роль у переможних боях під Жванцем, але зрада хана не дала й тут можливості остаточно розгромити ворога. Це спонукало уряд України до посилення контактів з Московською державою та до укладення з нею військово-політичного союзу. Толі Виговський був одним з найпалкіших прихильників такого акту, котрий було укладено у 1654 р. Хоча російсько-український договір того року є недосконалим, незавершеним і короткотривалим, він призвів до виникнення своєрідної конфедерації двох незалежних держав. Поки договір був рівноправним, доти й успішно розвивалася боротьба проти Речі Посполитої. Досить сказати, що українська армія очистила від поляків майже всю Західну Україну. Російсько-українські війська дійшли до Любліна, Вільнюса та Риги, причому генеральний писар бере участь у Дрожипільській битві, в поході на Львів (1655), у битві під Озерною (19-22 жовтня 1656 р.).

Однак після цього Москва зрадила Україну й уклала сепаратне перемир'я з Річчю Посполитою у Вільні. Це виразно показало справжні наміри Москви, далекі від братства, та змусило Хмельницького шукати нових союзників, не загострюючи до часу відносин з царем Олексієм. Було укладено союз з Швецією, Трансільванією і Бранденбургом, внаслідок чого українські козаки брали участь разом із союзниками у взятті Варшави, Кракова, ряду інших польських міст. Річ Посполита опинилася на краю загибелі, й її хроністи з жахом згадували про літа «потопу» 1655-1657 рр. Чи варто нагадувати, що Виговський, який проводив енергійну дипломатичну діяльність, особливо, коли гетьман був тяжко хворий в останні два роки свого життя, якнайбільше прислужився до створення могутньої антипольської коаліції.

Однак фортуна відвернулася від керманичів Української держави. Погіршилася міжнародна ситуація, загострилися соціальні суперечності у середині українського суспільства. Москва дедалі менше прагнула перемоги над Польщею, намагаючись знищити незалежну Україну та перетворити її в свою колонію. У цей час помер Богдан Хмельницький (1657 р.), і це позбавило Україну загальновизнаного лідера.


[ред.] Гетьманський час

[ред.] Обрання гетьманом
Хмельницький бажав передати булаву своєму єдиному ще живому сину Юркові (старший Тиміш, на якого Богдан покладав надії, загинув у Молдавську кампанію 1653 р.). З одного боку, таке рішення відповідало звичним для політичної культури того часу династичним уявленням, з другого — могло б охолодити амбіції старшини і запобігти усобицям. Формально волю гетьмана було виконано: на Чигиринській раді 1657 р. старшина поклала гетьманські обов’язки на писаря Івана Виговського, але тільки до досягнення Юрасем повноліття.

В атмосфері гострих суперечностей та посилення московського тиску гетьманом України було врешті обрано Івана Виговського (Корсунська рада 21 жовтня 1657 р.). В особі Виговського Українська держава мала досвідченого політика, вмілого адміністратора та дипломата, хороброго й талановитого воєначальника. І все ж він поступався Богдану Хмельницькому, хоча вмів гнучко проводити центристську лінію, особливо у гострих соціальних питаннях. Щоправда, і перехід булави до Виговського припав на складний час, коли міжнародне та внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах.

В 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією, яка всіляко підтримувалася Москвою. Спочатку йому вдалося розгромити опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш - один з найбільших політичних авантюристів за всю історію України. Побачивши крах першої опозиції, Москва все нахабніше втручається у внутрішні справи Української держави.


[ред.] Гадяцька угода з Річчю Посполитою та вiйна з Московiєю

Польсько-литовсько-руська держава 1658 р.Це призводить до російсько-української війни 1658-1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ше в 1656 р., гетьман уклав з Річчю Посполитою відомий Гадяцьку угоду 1658 р. На його підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.

Протидіючи викликаному союзом наступові Москви на Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії пiд проводом Трубецького 9 липня 1659 р. у битві пiд Конотопом. Втрати Трубецького були близько 40 тис. чол. російського війська і захопивши в полон близько 15 тис.

Однак Гадяцький договір швидко призвел до народного повстання проти Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався народом неможливим. Та й сама Польща не мала наміру дотримуватися угоди, хоча Гадяцький договір був ратифікований сеймом Речі Посполитої. Ця битва не призвела до перемоги у війні, а в Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького — Юрія. Хоча останній був ше зовсім молодим, але за його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко й ін. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський договір 27(17).10.1659 р., що перетворював Україну в автономну одиницю у складі Російської імперії, причому ця автономія постійно скорочувалася.


[ред.] Пicля зречення
Колишній гетьман відступив на Волинь, що перебувала тоді під контролем короля, й дістав з волі останнього Барське староство в Київському воєводстві, звання сенатора Речі Посполитої. Він осів у Барі на Поділлі, куди згодом вирвалася з Чигирина також дружина з малолітнім сином Остапом (нар. 1657 р.). Виговський побував у Львові, вписався до Львівського православного братства, не полишив і політику.

В цей час починається Руїна: Гетьманщина розколюється на дві частини — Правобережну та Лівобережну. Ю. Хмельницький змушений був піти у відставку й постригся в ченці, а новим гетьманом (уже тільки Правобережної України) став Павло Тетеря. Останній у цей період виступає як активний прихильник Речі Посполитої, причому дуже вороже настроєний проти Виговського. Коли Ян Казимир вдерся до Сіверської України в 1654 р., то зустрів масовий опір українців, котрі добре пам'ятали польське гноблення до 1648 р. Похід зазнав поразки, причому агресивні дії Польщі викликали протест і опір навіть правобережних козаків та їхніх вождів. Саме через це було розстріляно полковника Івана Богуна. На Правобережжі розгорталося могутнє антипольське повстання, котре було спрямоване й проти гетьмана Тетері. У відповідь той разом із своїм кумом Себастіаном Маховським та деякими іншими польськими воєначальниками (Стефан Чарнецький й ін.) жорстоко придушував народні виступи.

Коли було схоплено вождя повстання на Правобережжі Дмитра Сулимку, то деякі сліди привели до Виговського, який нібито симпатизував повстанцям ' навіть був «мотором всіх нинішніх бунтів». Тому його було заарештовано й позбавлено всіх прав та привілеїв, котрі він мав у зв'язку з сенаторським титулом. Без всякого суду і слідства, навіть без королівського відома, колишнього гетьмана було засуджено до розстрілу.

Коли 16 березня 1664 р. за ним прийшли, щоб повести на розстріл, він читав акафіст Пресвятій Богородиці. Вирок були виконано. Колишнього гетьмана та його дружину поховали, як свідчить Чернігівський літопис, у Великому Скиті, але є певні сумніви в достовірності цих свідчень пам'ятки. Доля нащадків Виговського фактично невідома. Алe у Речі Посполитій другої половини ХVII-ХVIII ст. діяли численні Виговські, деякі з яких могли бути нащадками його сині Остапа. Це були сполонізовані шляхтичі, й важко судити, чи відчували вони себе хоча б трохи патріотами Українська держави, як їхній великий предок.


[ред.] Пiдсумок
Аналізуючи взаємовідносини Хмельницького і Виговського можно дійшли висновку, що гетьман та генеральний писар діяли, як правило, узгоджено, причому кожен мав свій «імідж» і проводив відповідну лінію в ході дипломатичних контактів. Виговському, звичайно, відводилася роль «буфера», провідника нібито м'якшої, ніж у Хмельницького, лінії. Це давало змогу краще виявити наміри протилежної сторони, навіть її агентуру, створювало додаткові можливості для дипломатичного маневру Б. Хмельницького.

Звичайно, не можна говорити про повну тотожність політичних позицій гетьмана й генерального писаря. Якщо перший був представником центру, то другий тяжів до поміркованих (М. Громика, Г. Гуляницький, Г. Лісницький, генеральний суддя С. Зарудний, генеральний обозний Т. Носач та ін.), котрі прагнули досягнути компромісу з Річчю Посполитою. Через це Виговського недолюблювали представники радикальної течії (М. Кривоніс, Д. Нечай, Л. Мозиря, М. Гладкий, С. Подобайло й ін.), а також московської партiї (М. Пушкар і І. Барабаш). Цi протирiччя склалi передумови для гетьманства Виговського та визначили його долю. Фактично Виговський виконав волю пiзнього Хмельницького, який помiтив порушення Переяславської ради Москвою та шукав можливостi перегляду чи розриву її. Але Виговський не мав той харизми, завдяки якої Хмельницький перетворив чергове повстання козакiв на Визвольну вiйну України.


Добавленно - [mergetime]1194509572[/mergetime]

И до купы- Гадячський договор ;)

Гадяцький договір 1658
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Присяга короля Яна Казимира на договорі підписана 10 червня 1659Гадяцький договір — угода, укладена 16 вересня 1658 в місті Гадячі за ініціативою гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачла входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою "Великого Князівства Руського" як третьої рівноправного члена двосторнньої унії Польщі і Литви.

Причини підписання угоди
Після військових успіхів Швеції склалася реальна загроза розпаду та розділу Речі Посполитої .Наслідком могло стати зміцнення Швеції. Щоб цього не допусти Московське Царство згорнуло військові дії проти Польщі і підписало перемир'я, а потім влітку 1656 почало війну зі Швецією . Цей акт був розцінений Богданом Хмельницьким та оточенням як сепаратний та зрада інтересів України. В грудні 1656 він приєднався до ліги протестантських держав, які ухвалили план щодо розподілу Речі Посполітої. С початку військові дії складалися на користь Гетьманату - на деякий час була захоплена навіть Варшава . Але улітку ліга зазнавши значних поразок від поляків та татар по суті розпалася. Після цього настала криза у питаннях зовнішньої політики Гетьманату. Вторгнення козацьких полків на польські землі провокує чергову загрозу спустошення українських земель кримськими татарами. Союзні акції зі Швецією призводять і до кризи у відносинах із царем. Після смерті Богдана Хмельницького влітку 1657 року у царя Олексія Михайловича та його оточення визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах. Новий гетьман Іван Виговський ці умови відкинув і у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією . Незадоволені цією угодою наприкінці року підіймають повстання за Мовчазною згодою російських воєвод які перебували в Україні .Воно охопило Запоріжжя та південні полки Лівобережжя. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське Ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Польшею.На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич і П. Тетеря, а польську К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич, якого вважають автором , і П. Тетеря, а польську К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

Угода

"Річ Посполити трьох народів", 1658 р.В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип — федеративного устрою Речі Посполитої. За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства.Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства --- козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам. Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень

Наслідки угоди
Угода не було прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це - залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством. Росія сприйняла цю угоду як зраду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому вимусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи настроєні кола старшини та козацтва саботували війну , бо на їх думку Виговський "продав Україну полякам" . Не бачучи іншого виходу з ситуації гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі. Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.

Прикрепленные файлы


Сообщение отредактировал Broono: 08 Ноябрь 2007 - 12:37

  • 0

"Мы восхотели объявить во всей Нашей Империи… что Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских казаков… Сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империею Нашею и пред самым вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное... Нет теперь Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно же и казаков сего имени…" 5 августа 1775 года, манифест Екатерины ІІ «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии»
"Я- "Град", я не хочу ничего решать, я хочу фыщ-фыщ-фыщ!"
"Есть люди, в которых живёт Бог. Есть люди, в которых живёт дьявол. А есть люди, в которых живут только глисты." Ф.Раневская
 


#6 Zheleznyak

Zheleznyak

    CiЧовий дiд

  • Шляхта
  • 2 606 сообщений
  • Откуда:Шведская могила
  • Прозвище:ГудВин
  • Награды:
Регистрация: 15.фев.07
Слава: 131

Отправлено 08 Ноябрь 2007 - 13:00

Изображение'Click here to open new window';}" onmouseover="if(this.resized) this.style.cursor='hand';" onclick="if(this.resized) {window.open('http://totalwars.ru/board/style_images/to_u.gif');}" /> Broono

Однак Гадяцький договір швидко призвел до народного повстання проти Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався народом неможливим. Та й сама Польща не мала наміру дотримуватися угоди, хоча Гадяцький договір був ратифікований сеймом Речі Посполитої. Ця битва не призвела до перемоги у війні, а в Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького — Юрія. Хоча останній був ше зовсім молодим, але за його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко й ін. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський договір 27(17).10.1659 р., що перетворював Україну в автономну одиницю у складі Російської імперії, причому ця автономія постійно скорочувалася.

Этим абзацем перечеркивается весь позитив про Выговского, который представленный в данной статье.
З.Ы.

Виговський був спочатку ротмістром кварцяного війська і в склад авангарду карателів, очолюваного Стефаном Потоцьким, брав участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків (16 травня 1648 р.) він бився хоробро, але потрапив у полон. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував Богдан Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Гірея III за коня. Тоді Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити i додержав її.

Теперь понятно, почему я думал, что Выговский поляк.
Ничего, "век живи - век учись" -_-
  • 0
Москалі перетворюють тебе в москаля (с)

#7 Золд Горыныч

Золд Горыныч

    СиЧевой Дiд

  • Шляхта
  • 16 139 сообщений
  • Откуда:ВКО, РК
  • Прозвище:Контра
  • Награды:
  • Создатель:Ogniem i Mieczem:TW Ogniem i Mieczem 2: TW
Регистрация: 20.апр.06
Слава: 607

Отправлено 08 Ноябрь 2007 - 13:07

Пропольские\прокаталические отщепенцы своими руками уничтожили все достижения Гетьмана Хмельницкого. <_<
Добавленно - [mergetime]1194512749[/mergetime]

Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко

Вот соратники Богдана, герои Украины. ;)
Добавленно - [mergetime]1194512856[/mergetime]
А Выговский сепаратист, раз против воли Рады пошол. ИмеюМнениеХренОспориш. B)
  • 0
Каждый волен выбирать свою сторону.

#8 Maxim Suvorov

Maxim Suvorov

    Значний Радец

  • Генеральна Cтаршина
  • 9 722 сообщений
  • Откуда:Киев - Бруклин, южный Бруклин...
  • Прозвище:Архистратиг
  • Награды:
  • Создатель:Ogniem i Mieczem:TW; XIII век:Русич; M&B:ОиМ; Cossacks3
Регистрация: 29.окт.06
Слава: 870

Отправлено 08 Ноябрь 2007 - 13:27

Изображение'Click here to open new window';}" onmouseover="if(this.resized) this.style.cursor='hand';" onclick="if(this.resized) {window.open('http://totalwars.ru/board/style_images/to_u.gif');}" /> Золд Горыныч

А Выговский сепаратист, раз против воли Рады пошол. ИмеюМнениеХренОспориш.

Поправочка - кошовый Сирко был сепаратистом, так как открыто фактически воевал против Гетьмана. ;)

Пропольские\прокаталические отщепенцы своими руками уничтожили все достижения Гетьмана Хмельницкого.

Да нет, скорее "добрые соседи" способствовали тому. B)
  • 0
Жизнь любит всех, но некоторых в стиле садо-мазо.

За великим рахунком це психопатологія. Жити в Україні і не любити Україну. Зробити з мови політику, за мовною ознакою дискримінувати націю.
© Ліна Костенко, "Записки українського самашедшого"

- Та фашист и бандеровец!
- Да, я знаю, у нас вся синагога такая.

#9 Золд Горыныч

Золд Горыныч

    СиЧевой Дiд

  • Шляхта
  • 16 139 сообщений
  • Откуда:ВКО, РК
  • Прозвище:Контра
  • Награды:
  • Создатель:Ogniem i Mieczem:TW Ogniem i Mieczem 2: TW
Регистрация: 20.апр.06
Слава: 607

Отправлено 08 Ноябрь 2007 - 13:48

Изображение'Click here to open new window';}" onmouseover="if(this.resized) this.style.cursor='hand';" onclick="if(this.resized) {window.open('http://totalwars.ru/board/style_images/to_u.gif');}" /> Maxim Suvorov

Поправочка - кошовый Сирко был сепаратистом

У козаков небыло ни когда отношения между собой сюзерен-вассал, Кошевой исполнял волю Коша(Войска), если воевал против гетьмана, значит последний был не угоден Кошу. ;)
Ещё раз повторю своё постулат: в Украине всё всегда решала воля большинства... будь то Вече или Рада, кто пёр против воли большинства украинцев - становился сепаратистом, врагом украинцев, изгоем. А я напомню что 8 января 1654 г. в Переяславле была собрана Рада, на которой после речи Хмельницкого, указывавшего на необходимость для Украины выбрать кого-нибудь из четырех государей: султана турецкого, хана крымского, короля польского или царя московского и отдаться в его подданство, народ закричал: «волим (то есть желаем) царя московского»!
Все кто далее пёр против воли народа - предатели украинского народа или враги. <_<
  • 0
Каждый волен выбирать свою сторону.

#10 Maxim Suvorov

Maxim Suvorov

    Значний Радец

  • Генеральна Cтаршина
  • 9 722 сообщений
  • Откуда:Киев - Бруклин, южный Бруклин...
  • Прозвище:Архистратиг
  • Награды:
  • Создатель:Ogniem i Mieczem:TW; XIII век:Русич; M&B:ОиМ; Cossacks3
Регистрация: 29.окт.06
Слава: 870

Отправлено 08 Ноябрь 2007 - 13:57

Изображение'Click here to open new window';}" onmouseover="if(this.resized) this.style.cursor='hand';" onclick="if(this.resized) {window.open('http://totalwars.ru/board/style_images/to_u.gif');}" /> Золд Горыныч

8 января 1654 г. в Переяславле была собрана Рада, на которой после речи Хмельницкого, указывавшего на необходимость для Украины выбрать кого-нибудь из четырех государей: султана турецкого, хана крымского, короля польского или царя московского и отдаться в его подданство, народ закричал: «волим (то есть желаем) царя московского»!

А что там был альтернатива?

Добавленно - [mergetime]1194515853[/mergetime]

А стоп ))
Ещё ммоент там был разговор не о поданства, а союзе ;)
  • 0
Жизнь любит всех, но некоторых в стиле садо-мазо.

За великим рахунком це психопатологія. Жити в Україні і не любити Україну. Зробити з мови політику, за мовною ознакою дискримінувати націю.
© Ліна Костенко, "Записки українського самашедшого"

- Та фашист и бандеровец!
- Да, я знаю, у нас вся синагога такая.




Количество пользователей, читающих эту тему: 1

0 пользователей, 1 гостей, 0 анонимных

Total War: WARHAMMER

Мы ждали, мы верили. И наша вера была вознаграждена! Анонс Total War: WARHAMMER состоялся! Скептики были посрамлены, а вахоманы возликовали! Но разработчики на форумах успели уже рассказать немало подробностей. Во первых стало известно? что это будет не одна игра, а трилогия сдобренная целым сомном аддонов и дополнительного платного и бесплатного контента. Во-вторых фракций будет только четыре (Империя Сигмара, Зеленокожие, Гномы и Графы-Вампиры) но обещают сделать их максимально проработанными, богатыми на юниты и реально отличающимися друг от друга по геймплею. В третьих - главы фракций теперь не просто генералы которых не жалко потерять в бою. Теперь это Легендарные Лорды (Карл Франц, Гримгор, Торгрим и Маннфрэд фон Карштайн), герои со уникальным оружием, верховым животным, шмотками и набором квестов. Еще обещают такие новинки как летающие юниты, магию, танки, пушки и мущкеты... в общем вкуснятинка! В общем ждем больше информации и надеемся, что игра станет прорывом в серии.

Ну а апологетам историчности спешим успокоить - над Вархаммер трудится отдельная команда. Исторические игры Тотал Вар производство фэнтэзийной игры не тормозит.

Подробней о Total War: WARHAMMER

Total War: Attila

Анонс Total War: Attila с одной стороны немало удивил нас, а с другой еще раз доказал, что СА идет проторенной дорожкой. Ведь Аттила по сути это сиквэл аддона "Вторжение варваров" для Рима 1. Правда на этот раз они не стали скромничать и назвали его "новой игрой". Ок, мы не будем спорить. Отдельная игра про нашествие варварских племен на цивилизации античного мира - это прекрасно. Нужно отметиьт что разработчики действительно поработали на славу. По мнению большинства игроков, Аттила действительно оказался достойным продуктом, позволившим окунутся в мрачные эпохи.

Подробней о Total War: Attila Часть 1 и Часть 2

Total War: Rome 2

Анонс Rome II Total War состоялся 2 июля и это вызвало настоящую бурю восторга нашего сообщества! Настолько люди истосковались по рукопашному бою и легионерам, что анонс сиквела восприняли как настоящее чудо и "сбычу мечт". Снова вести в бой скованные железной дисциплиной легионы, непоколебимых греческих гоплитов и македонских сариссофоров, топтать врагов слонами и забрасывать отрубленными головами - это ли не счастье! Но ведь новые игры Total War это еще и морские баталии. И тут уж будет море фана, ведь разработчики обещают активное взаимодействие между сухопутными и военно-морскими силами. Обоюдный обстрел между береговыми укреплениями и боевыми кораблями на рейде даст новую степень свободы "стратегосам" античного мира.

Подробней о Total War: Rome II