Литература по периоду в помощь команде

Військова справа в слобідських козацьких полках у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. 2003 года.Військова справа в слобідських козацьких полках у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. 2003 года.
Источник: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Д.В. Журавльов; Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. — Х., 2003. — 22 с. — укp.
Аннотация: Доведено, що військова справа в слобідських полках розвивалася в руслі загальноукраїнської козацької традиції, але їй була притаманна і певна специфіка (першорядна роль кінноти, фортифікацій тощо). Показано вплив військового критерію на процес заселення Слобідської України XVII - XVIII ст., досліджено зміни, що відбувалися в козацькому середовищі в цей період під впливом все тіснішої інкорпорації даного війська до загальноросійських імперських військових структур. Проаналізовано військову організацію, комплектування, забезпечення, роди військ та озброєння слобідського козацтва. Приділено увагу історії воєн і збройних конфліктів XVII - XVIII ст., у яких брали участь слобідські козаки, що залучалися до численних обтяжливих походів як досвідчена та ефективна іррегулярна кіннота.

Харківський національний університет

імені В.Н.Каразіна

Журавльов Денис Володимирович

УДК 94 (477.54/. 62) ”165-175”

ВІЙСЬКОВА СПРАВА В СЛОБІДСЬКИХ КОЗАЦЬКИХ ПОЛКАХ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ.

Спеціальність: 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2003

Робота виконана на кафедрі історії України Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна

І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Власні збройні сили і сьогодні є необхідним атрибутом абсолютної більшості державних утворень. З набуттям Україною в 1991 р. статусу незалежної держави і утворенням її збройних сил як ніколи важливим є вивчення історії українського війська, української військової традиції, що яскраво проявила себе саме в добу існування козацтва в різних регіонах України. Одним із таких регіонів є Слобідська Україна, де в другій половині XVII – XVIII ст. існували козацькі полки, котрі зіграли надзвичайно важливу роль у заселенні краю та в захисті від кочовиків. Тому, на думку автора, потреба в комплексному дослідженні військової історії козацьких військових формувань, зокрема слобідського козацтва, є на сьогодні очевидною.

Саме військовий аспект історії слобідських козацьких полків на сьогодні є недостатньо дослідженим. Абсолютна більшість праць авторів, що займалися дослідженням даної теми в XIX – XX ст., присвячена проблемам заселення Слобідської України, козацькому військово-адміністративному устрою, соціально-економічній історії регіону тощо. У цих працях військово-історична проблематика або відсутня, або є периферійним питанням, котрому приділено небагато уваги.

Зв′язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертації є складовою частиною досліджень кафедри історії України історичного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна ”Соціально-економічний розвиток та політичне становище України у другій половині XVII – XVIII ст. ”

Темою кандидатської дисертації є військова справа в слобідських козацьких полках у другій половині XVII – першій половині XVIII ст.

Метою дисертаційного дослідження є, використовуючи комплексний аналіз історичних джерел та спеціальної наукової літератури, з′ясувати причини появи слобідських полків, чинники, що протягом довгого часу впливали на розвиток тут військової справи, розкрити особливості цього розвитку, з′ясувати місце слобідських полків у військовій структурі тогочасного степового прикордоння Російської держави.

У відповідності до мети дослідження дисертант поставив перед собою такі завдання:

* охарактеризувати стан військової справи в слобідських козацьких полках другої половини XVII – першої половини XVIII ст.;
* проаналізувати розвиток окремих галузей військової справи, а саме: принципів організації та утримання слобідського козацького війська у згаданий період, бойового використання окремих родів військ (кінноти, піхоти, артилерії), роль укріплених ліній, міських фортифікацій та річкового флоту у військовій історії Слобідської України даного періоду;
* дослідити участь слобідських козацьких полків у війнах та збройних конфліктах другої половини XVII – першої половини XVIII ст.

Об′єктом дослідження автора дисертації виступає військова історія слобідських козацьких полків другої половини XVII – першої половини XVIII ст.

Предметом даного дослідження є комплекс історичних закономірностей, що спричинив появу, розвиток і занепад на території Слобідської України такого явища як слобідські козацькі полки, зумовив подібні та відмінні риси розвитку військової справи у даному регіоні в порівнянні з рештою українських земель.

Хронологічні рамки теми обмежені часом утворення більшості слобідських козацьких полків як військово-адміністративних одиниць на російському прикордонні (кінець 50-х – початок 60-х рр. XVII ст.) та скасуванням російським урядом козацького військового устрою в даному регіоні й перетворенням полків на регулярні частини російської армії (1765 р).

Територіальними межами дослідження є територія п′яти колишніх слобідських козацьких полків: Ізюмського, Острогозького, Охтирського, Сумського та Харківського, тобто сучасних Харківської, Сумської, північної частини Луганської та Донецької областей України, а також південних районів Бєлгородської та південно- західних районів Курської та Воронезької областей Російської федерації.

Методологічною основою дослідження стали принципи об’єктивності, історизму та діалектичного підходу до вивчення подій. Для виконання поставлених завдань автор використав загальнонаукові методи аналізу та класифікації, а також спеціально-історичні методи: історико-порівняльний метод, методи синхронного, діахронного та структурно-функціонального аналізу.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

* вперше здійснено всебічний, комплексний аналіз військової справи в слобідських козацьких полках протягом усього часу їх існування;
* проаналізовано стан розповсюдження різних видів озброєння в середовищі слобідського козацтва XVII – XVIII ст.;
* з′ясовано кількісні та якісні характеристики слобідської полкової та міської артилерії, уточнена її роль у боротьбі з кочовиками;

* проаналізовані склад, роль і місце слобідського річкового військово-транспортного флоту у військовій структурі збройних формувань російського прикордоння;
* повніше досліджено історію фортифікаційних споруд Слобідської України – укріплених ліній та міських фортифікацій;
* вперше у вітчизняній історіографії докладно висвітлене питання участі слобідських козацьких полків у війнах та збройних конфліктах, у яких брала участь Росія наприкінці XVII – у першій половині XVIII;
* на відміну від попередніх досліджень, що здебільшого стосувалися лише боротьби слобідського козацтва зі степовою загрозою, автор спробував всебічно висвітлити якомога більше аспектів більш ніж сторічного бойового шляху слобідських козацьких полків, зокрема, їхню участь у далеких походах у складі збройних сил Росії.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в можливості їх використання при подальшому науковому дослідженні військової історії України XVII – XVIII ст., у процесі написання узагальнюючих праць з історії козацьких військових формувань, при підготовці підручників та навчально-методичних посібників з історії України. Результати дослідження можуть бути використані в спецкурсах та загальних курсах з історії України у вищих навчальних закладах.

Основні положення дисертації були апробовані: на засіданні Харківського історико-філологічного товариства (травень 2001 р.) та на 53-й науковій конференції молодих вчених ”Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії” при ХНУ (27-28 квітня 2000 р.), на конференції, присвяченій 100-й річниці XII археологічного з′їзду (25-26 жовтня 2002 р.) а також в опублікованих працях дисертанта – трьох статтях у фахових виданнях та одних тезах.

Структура дисертаційної роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Обсяг становить 174 друкованих сторінок. Робота побудована згідно з проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, трьох розділів, поділених на параграфи, висновків, списку використаних джерел та літератури (138 позицій).

II. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, розкрито мету, завдання, об′єкт та предмет, визначено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, показано шляхи їх апробації.

У першому розділі ”Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано стан вивчення теми в історіографії, дано характеристику джерельної бази.

Одними з перших за хронологією праць, що мали відношення до військової історії Слобідської України, були історичні розвідки видатного українського письменника Г.Ф.Квітки-Основ′яненка, присвячені історії слобідських полків1 та гарматам Харківської фортеці2. Важливим кроком на шляху розвитку історіографії Слобідської України стала поява ”Историко-статистического описания Харьковской епархии” архієпископа Харківського і Чернігівського Філарета (Д.Г.Гумільовського)1.

Праця М.Гербеля, колишнього офіцера, була, за його ж власними словами, першою в Російській імперії спробою написання історії армійського полку (Ізюмського)2. В ній, так само, як і в дещо пізніших за часом появи ”Слободских казачьих полках ” П.Головинського3, доволі детально розглянуті військовий аспект козацького устрою відповідно Ізюмського і всіх слобідських полків, їхній бойовий шлях у війнах XVII – XVIII ст. Праці Є.Альбовського4, відомого дослідника історії Слобожанщини, притаманне ширше залучення джерел, більш детальне дослідження військової історії Харківського полку. Колишньому офіцерові Харківського драгунського полку, Є.Альбовському вдалося створити одну з кращих праць з даної проблематики, проте, зрозуміло, через сто років і вона потребує значних доповнень і уточнень.

Якщо М.Гербель, П.Головинський та Є.Альбовський у своїх працях приділяли чимало уваги саме військовому аспекту історії Слобідської України, то такі вчені, як І.І.Срезневський5, В.Данилевич6, М.Петров7та І.Теличенко8у своїх статтях та розвідках здебільшого досліджували окремі сторони козацького ладу на Слобідській Україні (проблеми заселення регіону, час і обставини утворення козацьких полків, історія фінансів, окремих осіб із числа слобідської старшини тощо). Статті та розвідки згаданих авторів, прямо не стосуючись історії слобідського козацького війська, все ж містять інколи дуже цінні матеріали, необхідні для реконструкції загальної картини стану військової справи на Слобожанщині.

Вивчати військову історію слобідських полків неможливо без знання класичних військово-історичних праць другої половини XIX ст., авторами котрих є Ф.Ласковський9, Д.Ф.Масловський10, О.Байов11. На основі суджень авторів, професійних військових істориків, можна скласти певне уявлення як про загальний стан військової справи в Російській державі згаданого періоду, так і про стан знань про цей предмет у другій половині XIX ст., на час написання цих праць.

Поява праць найвидатнішого дослідника Слобідської України Д.І.Багалія1 знаменувала собою початок детального, комплексного, всебічного дослідження козацького ладу XVII – XVIII ст. на Слобожанщині. Не останнє місце серед досліджуваних Д.І.Багалієм проблем займали питання боротьби Московської держави й українських переселенців проти нападів кочовиків на Слобідську Україну, поява та функціонування тут козацького військово-адміністративного ладу, проблеми військового будівництва міст та укріплених ліній. Проте очевидним є також те, що Д.І.Багалій не створив жодної праці, котру можна було б назвати комплексним військово-історичним дослідженням минулого Слобідської України козацької доби.

Переселенські рухи з різних регіонів України на Слобожанщину розглядаються і в другій частині восьмого тому монументальної ”Історії України-Руси” М.С.Грушевського2. Безперечна цінність розділів праці М.С.Грушевського, присвячених заселенню Слобідської України, - саме у державницькій, загальноукраїнській постановці питань; певне значення зберігають також дані, що стосуються раннього етапу заселення Слобожанщини, етапу, що передував утворенню тут козацьких полків.

Важливі проблеми, пов′язані з непростими стосунками гетьманського уряду, Запорізької Січі та слобідської адміністрації на початку XVIII ст. висвітлені в третьому томі ”Історії запорозьких козаків” Д.І.Яворницького3.

Протягом початку XX ст. та перших десятиліть Радянської влади слобідську козацьку тематику, або принаймні питання, що з нею перетиналися, розробляли В.Юркевич4, В.В.Іванов5, С.Томашівський6, В.Дубровський7 та інші українські немарксистські історики. До наших часів неабияку цінність являє двотомна синтетична праця І.Крип′якевича та Б.Гнатевича8, присвячена історії українського війська з найдавніших часів і до початку XX ст. В її першому томі автори коротко розглядають і військову справу в слобідських козацьких полках.

Для кращих із числа праць радянських істориків, що стосуються згаданої проблематики, характерні глибокий науковий підхід, широке використання джерельних матеріалів (і введення в науковий обіг великої кількості джерел), детальний аналіз предмету дослідження. До сьогодні для будь-якого дослідника, що займається військово-історичною проблематикою, велику цінність зберігає вперше видана ще на початку 30-х рр. XX ст. енциклопедична праця В.Є.Маркевича1, присвячена історії ручної вогнепальної зброї з найдавніших часів до початку XX ст. Праця І.С.Прочка2, що вперше вийшла друком у 1945 р., важлива для розуміння загальної картини стану й тенденцій розвитку артилерії в Росії XVII-XVIII ст.; автор докладно аналізує еволюцію матеріальної частини артилерії в добу до появи регулярної армії.

В працях А.Г.Слюсарського3 та О.С.Компан4 досить докладно аналізує розвиток ремесла в містах Правобережної, Лівобережної та Слобідської України XVII-XVIII ст., зокрема, розвиток зброярства. Цінні дані щодо виробництва ручної вогнепальної та холодної зброї, а також гармат, в містах України містить стаття П.Гнипа5 та нарис В.О.Сидоренка6, автори яких детально аналізують види й типи зброї, що вироблялась на Україні протягом XVI – XVIII ст., з′ясовують специфіку української козацької зброї на прикладі експонатів музейних колекцій міст України, а також писемних джерел. Ще один важливий аспект військової історії слобідського козацтва, мистецтво фортифікації, знайшов часткове висвітлення в статті Я.Г.Іванюка7, присвяченій міським укріпленням Сум та Охтирки у XVII – XVIII ст. Автор статті не лише систематизував відомий джерельний матеріал по даній проблемі, але й зробив спробу прослідкувати основні тенденції до змін стосовно різних видів міських укріплень згаданих полкових центрів Слобідської України.

Важливі питання про місце різних військових формувань степового прикордоння, зокрема, слобідських полків, у військовій структурі Російської держави другої половини XVII ст. розглянуто в праці О.Чернова8, при написанні котрої була використана різноманітна документація Розрядного приказу, котрому на ранньому етапі існування підпорядковувалися слобідські козацькі полки (ці документи стосуються як повсякденної боротьби на кордоні, так і походів козаків за межі регіону).

Вичерпний аналіз причин та ходу будівництва, а також бойового функціонування укріплених ліній XVII ст. (Бєлгородської та Ізюмської), безпосередньо пов′язаних з військовою історією Слобідської України, містять праці В.П.Загоровського1.

Фактично єдиною комплексною монографією, що охоплює всі аспекти військової справи лівобережного, запорізького та, дещо меншою мірою, слобідського козацтва першої половини XVIII ст., до сьогодні залишається відома праця О.М.Апанович2, невтомної дослідниці козацької доби в історії України. В написаній із залученням великої кількості архівних та опублікованих джерел, а також спеціальних військово-історичних праць, монографії О.М.Апанович ретельно проаналізовано військову організацію українського козацтва, поділ на роди військ та допоміжні служби, бойове використання козацьких підрозділів (здебільшого під час російсько-турецької війни 1736-1739 рр.), належної оцінки дано бойовим вмінням та навичкам українських козаків. Разом із тим обрані автором вузькі хронологічні межі (перша половина XVIII ст., а фактично – період російсько – турецької війни 1735-1739 рр.), даючи змогу вельми глибоко вивчити предмет дослідження, водночас не сприяють створенню широкої картини, що включала б у себе причини виникнення, еволюцію військової справи, відмінності козацького ладу в різних регіонах України.

Чималий інтерес з точки зору можливостей порівняльного аналізу являє собою стаття В.А.Дядиченка, присвячена українському козацькому війську кінця XVII – початку XVIII ст.3, опублікована в ювілейному збірнику до 250-річчя Полтавської битви (і тематично прив′язана до питання бойових дій на Україні під час Північної війни).

Важливе значення для розуміння принципів організації боротьби з кочовиками на степовому прикордонні Російської держави до появи слобідських полків, функціонування укріплених ліній, сторож тощо має фундаментальна праця А.А.Новосельського4. Авторові вдалося також розкрити причини підвищеної агресивності татар щодо осілого населення лісостепу, підрахувати збитки, що їх завдавали російському прикордонню щорічні набіги кочовиків.

Чимало радянських авторів займалися й іншою складовою історії військової справи – дослідженням історії воєн і збройних конфліктів, які так чи інакше або зачіпали територію Слобідської України, або в них брали участь слобідські козаки. Цінні праці, що стосуються часів повстання С.Разіна, К.Булавіна належать перу, відповідно, К.І.Стецюк1, А.П.Пронштейна та Н.О.Мінінкова2. Питання, пов′язані з бойовими діями на Слобідській Україні під час Північної війни, знайшли висвітлення на сторінках праць Є.В.Тарле3, М.І.Павленка та В.О.Артамонова4; участь населення Слобідської України в партизанській війні проти армії Карла XII детально (хоч і дещо тенденційно) досліджувалася В.Є.Шутим5.

Якщо вищезгадані дослідники здебільшого спиралися на російські джерела епохи Північної війни, то відомий український історик О.Оглоблін, мешкаючи після 1945 р. в діаспорі, у відповідних розділах своєї фундаментальної монографії, присвяченої діяльності І.С.Мазепи6, намагається якомога точніше з′ясувати причини партизанської війни та відтворити хід бойових дій на Слобожанщині 1708-1709 рр., спираючись на свідчення як російських та українських, так і великого масиву шведських джерел. Заслуговують на увагу думки автора щодо місця Слобідської України в політичних планах гетьмана І.С.Мазепи та причин того, чому ці плани не знайшли в даному регіоні підтримки.

Кінець 80-х – початок 90-х рр. XX ст. знаменував собою початок нового етапу у розвитку вітчизняної історіографії взагалі й історіографії Слобідської України зокрема. Цей етап був пов′язаний зі здобуттям Україною політичної незалежності, відходом від старих доктрин і штампів у змалюванні історичних подій, переоцінкою багатьох історичних осіб та явищ минулого. Для історичних праць цього періоду характерне різноманіття науково-теоретичних підходів, плюралізм в оцінках тих чи інших подій минулого. Кілька праць, створених у даний період, містять більш чи менш детальний огляд військової справи козацьких часів. Це стосується, зокрема, грунтовних монографій І.К.Свєшнікова7, І.С.Стороженка8, присвячених розвитку військової справи запорозького та ”городового” козацтва часів їхнього розквіту – доби Б.Хмельницького.

Праця Б.Якимовича1, створена з урахуванням досягнень сучасної військово-історичної науки, з позицій української державницької школи доволі детально висвітлює ранню історію козацтва, епоху Української козацької держави, історію запорозького, слобідського козацтва тощо.

Історія зброярства на Україні, розвиток окремих видів озброєння знайшли відображення у цінній книзі А.Панібудьласки та Б.Канцелярука2; аналіз деяких особливостей козацького озброєння та зважена оцінка сильних і слабких сторін іррегулярної кінноти за умов боротьби з різними супротивниками містяться у праці російського дослідника В.В.Тараторіна3, присвяченій історії кінноти з найдавніших часів до початку XIX ст.(дана праця є однією з небагатьох сучасних комплексних робіт з історії кінноти).

Окремі питання, пов′язані з участю українського козацтва у війнах проти Туреччини та Кримського ханства, висвітлено в працях російського дослідника О.Б.Широкорада4 та українського – В.М.Заруби5.

Відзначимо також появу в 90-х рр. XX ст. кількох цінних праць з історії Слобідської України та слобідського козацтва, що належать перу місцевих істориків та краєзнавців. Зокрема, неабияку цінність являє своєрідний довідник по козацькій старшині Харківського полку другої половини XVII ст., створений харківським дослідником В.Л.Маслійчуком6.

Цікаві дані щодо ранньої історії Можеського острогу (а згодом - міста Валки), важливого елемента оборонної системи Ізюмської лінії, певну інформацію про мистецтво фортифікації XVII ст. містить праця І.Ф.Скотаря7.

Окрім праць українських та російських дослідників, що безпосередньо чи опосередковано стосуються теми нашого дослідження, слід відзначити також кілька робіт західних авторів, що з тих чи інших причин являють інтерес для дослідника козацької доби взагалі і слобідських полків зокрема.

Неабияку цінність являє собою перший том скороченого українського перекладу праці всесвітньо відомого англійського філософа історії А.Дж.Тойнбі8. Серед багатьох інших проблем автор монументального ”Дослідження історії” розглядає і феномен козацтва, що з′явився в умовах неспокійного прикордоння цивілізації та степу.

До наших часів велике наукове значення зберігають також класичні, вперше видані в першій половині XX ст. військово-історичні праці англійського історика Б.Ліддел Гарта1 та німецького – Г.Дельбрюка2. Для дослідника бойового шляху козацтва вони цікаві своїм зваженим підходом до проблем участі в бойових діях минулих століть іррегулярних кінних підрозділів. Певний інтерес для дослідника, що займається питаннями участі слобідських козаків у вирішальному етапі Північної війни, становить праця сучасного шведського історика П.Енглунда3.

Як ми можемо пересвідчитися, процес дослідження проблем, пов′язаних з темою даної дисертації, мав своїм результатом появу численних праць різної наукової ваги. Рівень дослідженості даної теми в історичній літературі на сьогодні залишається неоднорідним – деякі аспекти (козацький устрій, заснування міст-фортець Слобідської України) досліджені значно краще за решту. Логічним продовженням досліджень у цьому напрямку була б поява узагальнюючих праць, в котрих детально і всебічно розглядалися б усі аспекти військової справи протягом усього часу існування слобідських козацьких полків. Завдання створення подібної праці залишається й досі актуальним.

Джерельна база дисертації складається з опублікованих та рукописних матеріалів. Рукописні джерела зберігаються у фондах ЦДІА України у Києві – Ф.1725 (Харківська полкова канцелярія) та Ф.1817 (бригадна канцелярія слобідських полків). Численні справи даних фондів містять у собі офіційну вихідну та вхідну документацію згаданих установ: рапорти сотенних та полкових канцелярій, протоколи оглядів особового складу полків та стану укріплень Слобідської України , промеморії, донесення, відомості стосовно наявного особового складу полків та сотень, кількості козаків, відправлених у походи, втрат, яких зазнавали слобідські полки в ході бойових дій. Згадана документація містить також чимало важливої, а інколи навіть унікальної інформації про озброєння козаків, стан справ у слобідській артилерії, особливості фортифікації тощо. Висвітлені в згаданих документах і окремі сторони бойової діяльності слобідських козаків в ході воєн і походів першої половини XVIII ст. – Гилянського походу, війни за польський спадок, російсько-турецької війни 1735-1739 рр., Семирічної війни.

У дисертації використано низку опублікованих у різний час джерел. Використані джерельні матеріали можна поділити на такі групи:

* актові матеріали (документи Розрядного приказу, Військової колегії, численні переписи, реляції, промеморії тощо);
* літописи та історичні твори (літопис С.Величка, літопис родини Квіток);
* описово-статистичні твори (описи міст, описи Харківського намісництва);
* мемуари та епістолярні джерела (спогади К.Манштейна, А.Т. Болотова, М.О.Милорадовича, листи Петра I, щоденники Я.Марковича, шведських офіцерів-учасників Північної війни);
* літературні твори XVIII ст. (панегірик І.Орновського, присвячений родині Донців – Захаржевських, ”Псальма терківська та бербениська” З.Дзюбаревича).

Найбільшим за об′ємом та значенням є, безумовно, масив різноманітних актових матеріалів другої половини XVII – першої половини XVIII ст., опублікованих у XIX – XX ст. Найважливішими публікаціями є ”Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции”1, ”Акты Московского государства”2, ”Дополнения к актам историческим”3; а також ”Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства в XVI – XVIII ст.”4 та ”Материалы для истории г. Харькова в XVII веке”5, зібрані Д.І.Багалієм.

Надзвичайно цінним джерелом з історії раннього етапу існування Харківського полку є ”розбірні книги черкасам”(перепис козаків, селян та міщан, що проживали в містах та селах полку) 1660 р. Даний документ був знайдений і опублікований В.Юркевичем як додаток до статті ”Харківський перепис 1660 р.”6 Певні важливі дані про військову організацію ранніх переселенців на Слобожанщину середини XVII ст., їхнє озброєння, передумови формування слобідських козацьких полків містять офіційні російські документи, опубліковані у відомому ювілейному збірнику ”Воссоединение Украины с Россией”7; маловідомі подробиці бойового шляху слобідських полків висвітлені в ”Материалах для истории Воронежской и соседних губерний”8 та ”Материалах для очерка служебной деятельности Шидловских в Слободской Украине в 1696-1727 гг.”1

Загалом джерельна база дослідження є цілком достатньою та достовірною для розв′язання основних завдань дисертації.

У другому розділі ”Виникнення, організація, роди військ у слобідських козацьких полках другої половини XVII – першої половини XVIII ст.” розглянуто принципи організації та комплектування слобідських полків, створення та функціонування укріплених ліній, міські фортифікації та артилерію Слобідської України, річковий військово-транспортний флот, а також козацьку ручну вогнепальну та холодну зброю.

З′ясовано, що військова організація українських переселенців на Слобідській Україні, котра набула вигляду слобідських козацьких полків, стала відповіддю на постійні руйнівні напади з боку степовиків (татарських та калмицьких орд), для яких згаданий регіон у другій половині XVII ст. перетворився на серйозну перешкоду на шляху до внутрішніх районів Російської держави.

Слобідський полково-сотенний козацький устрій, започаткований в згаданому регіоні переселенцями з інших регіонів України, безумовно, мав багато спільного з іншими моделями козацького устрою, особливо з внутрішнім ладом Української козацької держави. Це стосується самого полково-сотенного поділу, станового принципу комплектації війська, а також принципу самозабезпечення козака всім необхідним – зброєю, амуніцією, одягом, провіантом. Самозабезпечення могло відбуватися або за рахунок родини самого козака, або покладалося на особливу категорію підпомічників, котрі внаслідок соціально-майнової диференціації козацтва вже не могли самі нести козацьку службу.

Основа системи козацького самозабезпечення – вільне зайняття промислами та безмитна торгівля водночас сприяли швидкому соціально-майновому розшаруванню в середовищі слобідського козацтва наприкінці XVII – в першій половині XVIII ст. (подібні ж процеси характерні і для Української козацької держави). Подібне розшарування призводило до появи козаків, що дуже різнилися за рівнем озброєності, спорядженості та бойової підготовки.

Однією з ранніх спроб зберегти козацьку систему самозабезпечення війська (котра робила слобідське козацтво дешевим і, на певному етапі його існування, дуже вигідним для російського керівництва) слід вважати офіційний поділ слобідського козацтва у 1700 р. на різні за чисельністю та військовими функціями категорії: виборних (компанійців) з одного боку, підпомічників і підсусідків – з іншого. У тому ж руслі йшов розвиток козацького ладу і в Українській козацькій державі.

Подібні заходи російського уряд давали лише короткотерміновий ефект, адже процес розшарування козацтва, збагачення старшини та частини виборного козацтва і зубожіння решти виборних та підпомічників, втрата частиною з них козацького статусу, а в результаті – падіння боєздатності слобідського козацького війська, тривали аж до 60-х рр. XVIII ст., тобто до його ліквідації.

Значною відмінністю слобідського козацтва від війська Української козацької держави було безпосереднє підпорядкування слобідського війська російському військовому командуванню (спочатку – бєлгородському воєводі, згодом – командирові Української дивізії та Військовій колегії). Наслідком цього було надзвичайно широке залучення слобідського козацтва до участі майже в усіх війнах, що їх вела Росія в другій половині XVII – XVIII ст., а також широкі можливості втручання у внутрішній устрій Слобідської України. Ці втручання почастішали у XVIII ст., з початком перебудови Російської імперії та її збройних сил за західноєвропейським зразком.

Ще однією суто військовою відмінністю слобідського війська від класичної козацької моделі XVII ст. було значення та питома вага окремих родів військ. З самого початку існування полків основна увага приділялася формуванню легкої рухливої іррегулярної кінноти, озброєної якомога більшою кількістю вогнепальної зброї. Спеціального формування піхоти не провадилося (через специфіку основного ворога та театру бойових дій). Слобідська піхота, котру представляли здебільшого гарнізони фортець та інших укріплень, формувалася за ”залишковим принципом” з числа ”черкас городової служби” (фактично - міщан) та бідних безкінних слобідських козаків.

Натомість у лісостеповій зоні Слобідської України, де було дуже небагато природніх перешкод на шляху вторгнень кочовиків, першочергового значення набувало мистецтво фортифікації.

Деревґяно-земляні фортифікації Слобожанщини були представлені двома видами: міськими укріпленнями та суцільними укріпленими лініями.

При побудові ліній за наказом російського командування використовувався російський і почасти європейський досвід побудови подібних укріплень, міста ж здебільшого укріплювалися самими українськими переселенцями згідно зі своїм ”черкасским” зразком, що вимагав менше витрат матеріалу, часу та робочої сили.

Типи міських укріплень у слобідських містах загалом еволюціонували від простіших (острог) до більш складних (земляна фортеця з бастіонами).

Незважаючи на певні недоліки, слобідські укріплені лінії та міста-фортеці загалом успішно впоралися зі своєю історичною місією – спираючись на них, протягом XVII - XVIII ст. успішно відбувався процес народного заселення значних територій Слобідської України.

Попри те, що основним родом військ у слобідських полках була кіннота, важливу роль також відігравала артилерія, що поділялася на власне полкову похідну, сотенну та міську.

Згідно з даними, проаналізованими автором, більшість гармат для поповнення слобідської артилерії, так само, як і велика частина запасів пороху та снарядів, постачалися на Слобожанщину з російських міст як у другій половині XVII, так і у XVIII ст., другорядними джерелами поповнення слобідського артилерійського пороху були гармати, привезені переселенцями з України, трофеї та гармати, відлиті в деяких полкових містах регіону.

Основну свою функцію слобідська артилерія успішно виконувала, відбиваючи напади татар на населені пункти регіону, а також стримуючи їх від масштабніших дій.

Утримання та обслуговування слобідської полкової артилерії здійснювалося на тих самих засадах, що і в Українській козацькій державі; міська артилерія у другій половині XVII ст. обслуговувалася здебільшого російськими служилими людьми – пушкарями, а згодом перейшла до рук козацької адміністрації.

Авторові вдалося з’ясувати кількісні та якісні характеристики слобідської артилерії, котру здебільшого складали мідні та (у XVIII ст.) чавунні гармати середніх калібрів.

Річковий військово-транспортний флот, що складався з вітрильно-гребних суден – стругів, будар, байдаків та човнів, відігравав досить помітну роль у житті тих слобідських полків, на території яких протікали значні водні артерії (Сіверський Донець, Дон тощо), які, відігравали певну роль у заселенні краю у XVII ст., продовжували використовуватися як водні шляхи і протягом XVIII ст.

Автором на основі різноманітних джерел проаналізований комплекс озброєння слобідського козака XVII-XVIII ст., вказано на основні зміни протягом згаданого періоду; доведено, що офіційні реляції, змальовуючи озброєння, що його повинен був мати при собі козак у поході, нерідко були доволі далекі від реального стану речей, котрий, безумовно, обумовлювався матеріальними можливостями того чи іншого козака.

Дисертантом проаналізований ступень розповсюдженості тих чи інших видів зброї серед слобідських козаків XVII – XVIII ст., а також докладно розглянуті деякі основні види вогнепальної і холодної зброї; на архівному матеріалі, що стосується слобідських полків, підтвердилася думка про широке розповсюдження серед козаків XVIII ст. нарізної вогнепальної зброї.

Слобідський козацький комплекс озброєння, що все ж мало чим відрізнявся від загальноукраїнського, виник як противага озброєнню кочовиків, котрі нечасто користувалися вогнепальною зброєю. Для озброєння козаків характерна велика різноманітність зразків зброї різного походження і різної якості; особливо це справедливо для XVII ст. У XVIII ст. постачання слобідських полків зброєю було до певної міри усталено: більша частина вогнепальної зброї надходила тепер з російських заводів, холодна зброя вироблялася на Лівобережній і Слобідській Україні (у великих містах, де було значне ремісниче виробництво).

Слобідські козаки, використовуючи високе сідло та короткі стремена, вміло билися в розсипному строю та так званою ”лавою” – довгою шеренгою, котру застосовували й інші козацькі кінні формувань (донські козаки, запорожці XVIII ст. тощо). Козацький спосіб ведення бою включав у себе обстріл ворога з далекої та середньої дистанції (тут ставали в нагоді нарізні рушниці, поширені серед слобожан, принаймні, у XVIII ст.); намагання обійти ворожі війська з флангів та тилу, і атаки невеликими групами (з використанням списа, пістолетів та, на найближчій дистанції та під час переслідування, шабель) розладнаних від постійного обстрілу ворожих порядків. Вдалим запозиченням у кочовиків слід вважати удавані атаки із заманюванням переслідувачів під вогонь регулярної піхоти та артилерії. У разі необхідності козаки застосовували й прямі, інколи неодноразові атаки на супротивника (здебільшого нестійкого, наприклад, татар чи шляхетського ополчення), як це було у бою під Карасубазаром у 1737 р. Зрідка в боях із кочовиками (на відкритій місцевості Південної Слобожанщини) використовувався табір, значно частіше – різноманітні укріплення (башти, острожки тощо). Активно й ефективно слобідські козаки переслідували ворога, що відступав (як у постійних сутичках із кочовиками, так і в боях проти регулярних військ під час Північної, Семилітньої війни), завдаючи ворогові дошкульних втрат, захоплюючи полонених, трофеї тощо.

У третьому розділі ”Бойове використання слобідських полків у війнах другої половини XVII – першої половини XVIII ст.” досліджується участь слобідських козаків у численних війнах XVII – XVIII ст.

Автором доведено, що козацькі полки Слобідської України було створено місцевим населенням у відповідь на постійний тиск з боку кочового світу, і саме стримування агресії степовиків стало їхнім основним завданням, котре виконувалося полками протягом близько 100 років їхньої історії.

Поява на степовому прикордонні Російської держави слобідського козацтва внесла у громіздку російську систему оборони кордонів елемент рухливості, мобільності, з′явилась можливість завдавати удари у відповідь, здійснюючи доволі далекі рейди в степ.

Загони слобідських козаків під проводом досвідчених і рішучих командирів (Григорія, Костянтина та Федора Донців, І.Сірка, Г.Могилки, Я.Чернігівця, Г.Кондратьєва, Ф. Шидловського тощо) разом із російськими ратними людьми під орудою воєвод нерідко завдавали сильних ударів по татарських ордах, атакуючи їх на переправах, поблизу міських укріплень, або, якщо про прихід орди ставало відомо завчасно, на підході до Ізюмської лінії та міст Південної Слобожанщини.

За умов боротьби з швидкими, мобільними татарськими загонами великого значення набувала сторожова та розвідувальна служба, котру на Слобожанщині, на відміну від району Бєлгородської лінії, несли здебільшого не спеціальні ”сторожі” та ”станичники” з числа російських ратних людей (хоча й вони були тут присутні), а слобідські козаки полкової та городової служби. Вдале розміщення форпостів, безупинне і вміле ведення розвідки давали можливість вчасно дістати життєво важливу інформацію про плани та чисельність ворога, що наближався, і. зосередивши війська, дати гідну відсіч.

З появою слобідських полків передній край боротьби зі степовою загрозою було перенесено з району Бєлгородської в район Ізюмської укріпленої лінії і міст Тор і Маяцьк. На території північніше Ізюмської лінії почало нормалізовуватися осіле життя, хоча небезпека татарських вторгнень існувала аж до середини XVIII ст.

Наявність на степовому прикордонні Російської держави козацького війська, що мало неабиякий бойовий досвід і перебувало під керівництвом російського бєлгородського воєводи, не могла не заохотити російський уряд до використання цього війська у великих наступальних акціях проти Османської імперії та Кримського ханства, до яких вдалася Росія з кінця XVII ст. (Кримські походи 1687, 1689 рр., Азово-Дніпровські походи 1695, 1696 рр.) У цих походах, діючи за умов, несприятливих для всього російсько-українського війська, слобідські козаки проявили себе не гірше за решту війська, розділивши і його перемоги, і невдачі. Варто також відзначити, що під час згаданих походів Слобідська Україна (разом із прилеглими районами Росії та Лівобережної України) вперше, але не востаннє стала основною тиловою базою для забезпечення військ, що вирушали в похід на південь.

В перших роках XVIII ст., разом із переорієнтацією основного вектора російської зовнішньої політики з південно-східного напрямку на північно-західний, почався процес модернізації Російської держави, зокрема, її збройних сил. За зразок було взято західну модель регулярної армії, котра, через відсутність у західній Європі мас іррегулярної кінноти, вела до нерозуміння цінності таких військ і до вкорінення зверхнього ставлення до них.

Головною особливістю бойового шляху слобідських полків у першій половині XVIII ст. стало те, що тепер вони, окрім виконання своєї безпосередньої функції – боротьби з татарськими нападами – активно залучалися російським урядом і до участі в далеких завойовницьких походах. Згубними для Слобідської України і козаків виявилися Північна війна, Гилянські походи, війна за польський спадок (1733-1734 рр.), російсько-турецька війна 1735-1739 рр., Ліфляндський похід 1748 р., Семирічна війна. Під час цих воєн і походів слобідські козаки, не маючи бажання воювати за чужі інтереси, виявили все ж чимало зразків мужності, відваги та вміння, воюючи проти регулярних шведських, турецьких, прусських військ, загонів татар, горців та шляхти. Однак успіх бойових дій із залученням іррегулярної кінноти (”малої війни”, ”пошуків”, розвідки тощо) залежав від того, чи грамотно використовувалася ця кіннота, зокрема слобожани, вищим російським командуванням, що спостерігалося далеко не завжди.

Часті війни першої половини XVIII ст. і надто короткі періоди миру, зростання витрат слобожан на підготовку до далеких походів, потреба утримувати розквартировані на Україні російські війська – все це призводило до руйнації козацьких господарств, втрати козаками, неспроможними нести службу, їхнього статусу, різкого погіршення боєздатності решти, намагання старшини та заможних козаків відкупитися від участі в походах. Згадані негативні моменти було використано російським урядом у 1765 р. як привід для ліквідації українського козацького устрою Слобідської України.

У висновках узагальнено результати дослідження, сформульовано основні його положення, що виносяться на захист:

1. Поява і досить тривале існування на степовому прикордонні Російської держави слобідських козацьких полків, населених переважно переселенцями з різних регіонів України, стали відповіддю на виклик з боку Степу, відповіддю, котра забезпечила подальше освоєння Дикого поля, перетворення його на район осілого землеробства.

2. Слобідський полково - сотенний лад, маючи в перші роки існування багато спільних рис із запорозьким чи донським козацьким устроєм, дуже скоро набув форм, за суттю та зовнішнім виглядом подібних до військово-адміністративного ладу Української козацької держави.

3. Козацька система самозабезпечення містила в собі зародок майнового, а згодом – і соціального розшарування в козацькому середовищі, що вело до зниження бойових якостей збіднілого козацтва. Цей чинник, а також зловживання місцевої російської адміністрації, порушення нею козацьких прав і вільностей, надзвичайно активне залучення слобідського козацтва до участі в майже всіх війнах Російської держави кінця XVII – першої половини XVIII ст. – все це призводило до поступового зубожіння широких верств козацтва, до зниження його боєздатності.

4. Важливою специфічною рисою військово – адміністративного ладу слобідських козацьких полків була їхня значна залежність від російських органів державного та військового керівництва, причому з плином часу ця залежність зростала. Така ситуація уможливлювала як проведення різного роду експериментів із слобідським козацьким устроєм, так і широке залучення козацтва до участі у численних імперських війнах. Основна слабкість слобідського козацького устрою полягала у відсутності серйозної політичної надбудови над військово-адміністративним апаратом п′яти слобідських полків.

5. Особливістю слобідського козацького війська було і те, що його основну бойову силу з самого початку складала іррегулярна кіннота, знайома з особливостями татарської тактики, здатна наздогнати й розбити ворожі загони в степу, на підході до укріплень, або й на зворотному шляху. Піхоту складали ”черкаси городової служби” (в XVII ст.) та збіднілі безкінні виборні (у XVIII ст.), вона не мала особливої бойової цінності у польовому бою, але не без успіху використовувалася в якості гарнізонів міст, фортець, острожків, редутів.

6. У лісостеповій зоні Слобідської України, з її великими відкритими степовими ділянками чималого значення набували укріплені міста та лінії. Дерев′яно - земляні лінії, що будувалися за наказом російського уряду з урахуванням російського та почасти європейського досвіду, коштуючи дорого (і при побудові, і в утриманні їх у належному стані), звичайно, не могли гарантувати стовідсоткової безпеки населення захищеної ними території (особливо в разі відсутності достатньої кількості військ для прикриття). Проте вони, так само, як і міські фортифікації усіх видів (остроги, тарасні стіни, земляні фортеці з бастіонами) значною мірою сприяли обмеженню масштабів руйнувань під час набігів кочовиків, котрі зазвичай шукали швидкої та легкої нагоди взяти здобич без особливої боротьби та втрат.

7. Слобідська міська та похідна артилерія, що складалася з гармат різного походження, калібрів та якості, протягом свого існування виконувала важливу функцію, відбиваючи наскоки кочовиків та стримуючи їх від масштабніших дій. Похідна артилерія, обслуговувана козацькими артилеристами, брала участь і в далеких походах, підтримуючи своїм вогнем дії козацької кінноти (Гилянський похід 1725-1726 рр., російсько-турецька війна 1735-1739 рр., Семирічна війна 1756-1763 рр.)

8. Озброєння слобідського козака XVII – XVIII ст. мало чим відрізнялося від загальноукраїнського комплексу озброєння кінного козака. Ключовими моментами тут є домінуюча роль довгоствольної вогнепальної зброї, причому для XVIII ст. характерна широка розповсюдженість нарізної зброї (гвинтівок). Через особливості козацької системи самозабезпечення кількість видів та якість зброї в слобідському козацькому середовищі значно різнилися. Так само різною була козацька холодна та вогнепальна зброя за своїм походженням (особливо це характерно для XVII ст.), хоча її основну частину складала продукція російських заводів (рушниці та пістолети) та українського, зокрема, й слобідського виробництва (шаблі, списи тощо).

9. Річковий вітрильно - гребний флот відігравав важливу роль у житті Острогозького полку, де склалися традиції будівництва великих річкових військово-транспортних суден (байдаків, будар, дощаників, стругів). Козацькі річкові судна широко використовувалися для перевезення військ і вантажів Доном, Сіверським Дінцем, Дніпром як у XVII ст. (постачання віддалених гарнізонів у степу), так і під час воєн та походів першої половини XVIII ст.

10. Важливим аспектом історії воєн, в яких брало участь слобідське козацтво, є його постійна, пов′язана з чималими втратами та витратами, боротьба проти кочовиків. Передумови успішного відбиття набігів степовиків закладалися: чіткими діями розвідки, швидкою мобілізацією козаків на відсіч ворогові, вправними діями козацьких командирів та російської воєводської адміністрації, що мали вчасно зосередити війська і завдати ворогові удар або на підході до слобідських міст та сіл, або тоді, коли ворожі загони, обтяжені здобиччю, поверталися додому. Саме кривава, важка боротьба, котру вели слобідські козаки разом із російськими ратними людьми (стрільцями, солдатами, рейтарами, драгунами, дворянською кіннотою) проти татар дозволили спочатку убезпечити від ворожих вторгнень північ регіону, а згодом – розширити територію слобідських полків на південь та схід.

11. Слобідське козацтво, загартоване в боях із кочовиками і недороге в утриманні, активно використовувалося російським урядом у численних війнах із сусідніми державами (починаючи з останньої третини XVII ст.) Тепер слобідські полки, окрім виконання своєї безпосередньої функції - боротьби з татарами – активно залучалися російським урядом і до участі в далеких завойовницьких походах: Північній війні, Гилянських походах (1725-1731 рр.), війні за польський спадок (1733-1734 рр.), російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., Ліфляндському поході 1748 р., Семирічній війні (1756-1763 рр.)

12. Часті війни першої половини XVIII ст. і надто короткі періоди миру, зростання витрат слобожан на підготовку до далеких походів, потреба утримувати розквартировані на Україні російські війська – все це призводило до руйнації козацьких господарств, втрати козаками, неспроможними нести службу, їхнього статусу, різкого погіршення боєздатності решти, намагання старшини та заможних козаків відкупитися від участі в походах. Згадані негативні моменти, котрі ще можна було подолати, було використано російським урядом у 1765 р. як привід для ліквідації українського козацького устрою Слобідської України.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

Журавльов Д.В. Бойові дії на Слобідській Україні під час Північної війни (1708-1709 рр.) // Вісник Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна. –2001. - № 526: Історія. – Вип. 33. –С.105-112.

Журавльов Д.В. Слобідські козацькі полки в Семилітній війні // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – 2002. – Т.9. –С.9-19.

Журавльов Д.В. Участь слобідських козацьких полків у бойових діях на початку Північної війни (1701-1702 рр.) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Випуск 6. –Х., 2001. –С.89-94.

Журавльов Д.В. Артилерія в слобідських полках у другій половині XVII – першій половині XVIII ст.// Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. –2002. - № 566: Історія. –Вип. 34. –С. 126-135.

Сообщение отредактировал Alex_teri: 21 Февраль 2011 - 17:25

#31 Magnus

#32 AppS

#33 vadim1

#34 AppS

#35 alexvbud

#36 artur2

#37 AppS

#38 AppS

#39 alexvbud

#40 AppS

Количество пользователей, читающих эту тему: 1