Kir_the_Wizard, про 500 тыс. пока не нашел, но вот про украинизацию фронта у "главного соціаль-демократа":
Але ми від отвертої, прямої відповіді ухилялись і все стояли на свойому „нейтралітетові”.
От це все й спричинилось до того, що большевики, Рада Народніх Комісарів поставила нам нарешті ультіматум, який починався так:
„З огляду на інтереси єдности та братерства всіх знесилених робітничих мас, що страждають у боротьбі з імперіалізмом; з огляду на признання — численними резолюціями орґанів революційної демократії, радами, а насамперед першим всеросійським з'їздом рад — національних засад, соціалістичне Правительство Росії, Рада Народніх Комісарів підтвержує гноблене царизмом і буржуазією Великоросії право всім народам на вільний розвиток, включно до їх права відділятися від Росії. Тому Рада Народніх Комісарів признає Українську Народню Республіку та її право на повне відокремлення від Росії, як також на те, щоб вона ввійшла в переговори з російською Республікою про взаємні федеративні, а також инчі відносини. Жадання України що до її прав і незалежности українського народу Рада Народніх Комісарів признає без обмежень і безумовно”.
Але далі йшли вже закиди що до відношення Укр. Ц. Ради до фронту, до донців, до рад робітничих і салдатських депутатів. І ставились такі пункти обвинувачення:
„1. У. Ц. Рада робила дезорґанізацію на фронті, одкликаючи свої війська. 2. У. Рада позволила собі обеззброїти війська рад, що стояли в Київі. 3. Рада підпірала змову проти влади рад, покликуючись на вигадані права на незалежність Донської й Кубанської областей і тим способом покриваючи контрреволюційне повстання Калєдіна. Ставляючи опір інтересам і жаданням переважної більшости козаків, Рада замикає дорогу військам, яких вислано проти Калєдіна. Стаючи на бік ганебної зради революції й бажаючи помагати найнебезпечнішим ворогам як незалежности народів Росії, так і правительства рад, ворогам робітничих і визискуваних мас, кадетам і прихильникам Калєдіна, Центральна Рада примушує нас подати їй до відому, що ми негайно виповімо їй війну, навіть тоді, коли б Українську незалежну Республіку визнало представництво найвищої російської державної влади. Тепер Рада Уповноважених Народу з огляду на всі вище-наведені обставини ставить народам Української Республіки такі питання: 1. Чи Рада зобов'яжеться залишити всякі спроби дезорґанізації на фронті? 2. Чи Рада зобов'яжеться без згоди шефа найвищої команди не перепускати ніяких військ, що йдуть у бік Дону й Уралу? 3. Чи Рада зобов'яжеться залишити всякі спроби роззброювати війська рад і червоної ґвардії на Україні та чи віддасть негайно відібрану в тих військ зброю? В разі, коли протягом 48 годин не буде дано задовольняючу відповідь, Рада Уповноважених Народу вважатиме, що У. Ц. Рада є в стані отвертої війни з владою рад у Росії та на Україні. Рада Народніх Уповноважених”.
На цей ультіматум Ґенеральний Секретаріат 20 грудня дав таку відповідь через окружну військову Раду в Петрограді:
„Революційний штаб України, уповноважнений республіканським правительством України й народом, має честь предложити республіканському правительству Великоруси висліди нарад штабу з правительством про ультімат Ради Народніх Комісарів до У. Ц. Ради й відповідь республіканського правительства України на ультіматум. Переговори про мирне полагодження спору між Російською Республікою й Україною залежать від отсих умов: 1) Признання права українського народу й Української Республіки, що ніхто не має вмішуватися в справи Республіки. 2) Сповнення домагання українізації військ (перенесення відділів з инших фронтів на теріторію України). 3) Полагодження фінансових справ державного скарбу. 4) Невмішування Ради Народніх Комісарів, головної квартири й головнокомандуючого до управи українського фронту, себто румунського й південно-західнього фронту. Правительство Української Республіки думає, що признання поданих прінціпів Радою Народніх Комісарів може стати основою для полагодження спору так, що оминеться війну між Україною й Великорусю. Щодо участи в союзнім правительстві — на думку правительства Української Народньої Республіки Україна з огляду на значіння, яке тепер осягнула, мусить мати в нім неменше ніж третину заступників. Революційний штаб України уповноважнений своїм правительством заявити правительству Великоруської Республіки, що з огляду на фінансові трудности предмети поживи будуть видавані на границі України за заплатою просто до каси Генерального Секретаріату земельних справ у готівці, а саме банкнотах, а у висоті одної третини в золоті. Революційний штаб України має надію, що братній спір буде усунений для обопільного вдоволення, й заявляє свою готовість напружити всі сили для осягнення сеї ціли”.
Ну и
1. Війна впливом.
Але з ким та війна розпочалася? Формально, — ніби з Росією, Великоросією, з Петроградським Совітським Урядом. Але в суті з власними народніми масами.
Це не була війна в звичайному розумінню цього слова, бо ні одна ні друга сторона не мали самого необхідного засоба в звичайній війні — правильного, слухняного війська. Вважалось, що Рада Народніх Комісарів перебрала владу й вище командування над армією. Але там уже не було командування, бо не було послуху й дісціпліни. Армія ледве-ледве держалась на фронтах у пасивному стані й не розбігалась тільки через те, що її не зачіпали й так-сяк годували.
Так само формально приймалось, що Ґенеральний Секретаріат мав вищу владу над румунським і південно західним фронтами, де стояло кільки мілліонів салдатів. Але це була ще більш проблематична влада.
Щоб посунути ту чи инчу частину на яку небудь військову акцію, не досить було вищій владі дати для того наказ. Треба було, щоб той наказ зачіпав волю самих салдатів, щоб вони самі хотіли мати такий наказ. Отже начальство повинно було вміти не накази давати, а впливати на салдатів. Це була війна впливом, а не зброєю.
І от тут помітно було таке явище. Поки українські частини були поза межами України, поки вони не стикалися безпосередньо з українською владою, совітська влада ніяк не могла посунути їх на бій з українцями. Навпаки, зачувши про ворожі відносини між руською й українською владами, українські частини зачинали хвилюватись і рватись на Україну, не зважаючи ні на які накази Ради Народніх Комісарів, ні на аґітацію большевиків.
Признання цього можна знайти у самих большевиків. Наприклад, військовий комісар Ликов 17 грудня посилає таку депешу головно-командуючому Криленкові: „Другий ґвардійський корпус є в моїм розпорядженню. Роззброюю українців, але салдати відмовляються з огляду на те, що в кожному полку є до 1000 українців. Пробував обеззброїти два ешалони гайдамаків, але це не вдалося через їхню непохитність. Один ешалон Волинців (большевиків) обеззброїли й розформували козаки. Щоб рушити проти українців, необхідно виділити українців і відіслати їх на фронт; тоді можна рушити на Київ. Инчого виходу немає. Ликов”.
Дійсно, національне почуття українських салдатів було таке сильне, що єдиним виходом, здавалось, було одправити їх усіх на фронт подалі від України. Оповіщення ж війни Центральній Раді тільки більше розворушило це чуття й посунуло всі свідомі українські частини як раз навпаки: не на фронт, а на Вкраїну. Совітська влада робила всякі перешкоди в переїзді, давала накази, не давала ваґонів, засипала аґітацією, — нічого не помагало: українці накази зустрічали сміхом, ваґони брали самі, аґітацію ж в одне ухо впускали, а в друге випускали. Вони знали свою, українську владу, яка не гірше за руську, вони тільки їй хотіли коритися, тільки за її впливом іти.
І цим пояснюється також те явище, що большевики в початках ворожої акції проти України не мали ніякого успіху. Так, наприклад, коли отой згадуваний уже другий ґвардійський корпус рушив на Київ, українські частини зупинили його на ст. Жмеринка й рішуче поставили домагання здатися. Настрій був серед українців такий непохитний, що ґвардійці не одважились вступити до бою й віддали всю зброю.
Так само було й на другому кінці України, в Харькові. Тут теж були спроби захопити владу силами руських салдатів. Так, напр., 16 грудня за допомогою салдатів 30 запасного полку большевики зробили виступ і вже були захопили телеґраф. Але українські військові частини зразу ж ліквідували цей успіх і вибили большевиків із Харькова.
Аналоґічні явища помічались як по всіх кордонах України, так і всередині її. Ні большевицька аґітація, ні їхні наступи не мали майже нігде успіху. Це надавало, розуміється, нам бадьорости, певности в собі й тої хвастовитости, з якою Ґенеральний Секретаріат розсилав свої ціркуляри, накази й відозви.
І з якою, наприклад, самовпевненостю промовляв під цей час голова Українського Уряду В. Винниченко:
„Перепущення через Україну військ тих націй, що тепер самоозначуються, ми будемо допускати. Але, стоячи на ґрунті строгої нейтральности, ми не будемо пропускати большевицьких військ для братовбивчої війни на Дону... Аґітація большевиків має на меті, щоб признавалося тільки те, що скажуть вони, москалі. А ми їм відповімо: Ні! На Україні має силу тільки українське слово! Ми не допустимо в наш край реакції й анархії. Ми твердо ведемо свою лінію й доведемо її до кінця”. (З промови на засіданню Малої Ради 15 грудня).
Я говорю за, собственно, ЦР.
